Розділ 157

Розділ 157. Попіл (частина 1)

Коли Попіл побачила людей, що з'явилися, то миттю зрозуміла, що вони всі – відьми. Вона відчувала течію магії в їхніх тілах, і це означало, що Тео не збрехав. Окрім цього ще й, Попіл відчувала рівень їхньої сили. Особливо сильною була та, яка йшла першою. Її магія чимось нагадувала гострий ніж, Попіл відчула біль відразу після того, як спробувала сфокусуватися на ній.

– Мене звуть Попіл. Я так рада зустрітися з вами, сестри з Асоціації Співробітництва Відьом! – Попіл поклала свій меч на землю і підійшла до чотирьох відьом, що з'явилися, щоб обійняти їх... Ні, відьом було не чотири, а п'ять. Піднявши голову вгору, Попіл помітила чорну точку, що літала в небі, яка повільно кружляла над галявиною. – А вона не хоче спуститись?

– Вона оглядає околиці на предмет небезпеки, – розсміялася відьма, що йшла першою. – Мене звуть Найтінгейл. А ось ці, – вона тицьнула пальцем у трьох, – Скролл, Лівз і Ехо. Ту дівчину, що зараз над нами літає, звуть Блискавка.

Попіл глянула на Скролл і остовпіла. Магія, що виходить із тіла Скролл, була дуже слабкою. Тіло відьми було немов приховано там. І це відчуття стало для Попіл великим сюрпризом:

– Ти виключення?

Почувши запитання, Найтінгейл відразу ж зацікавилася:

– Ти можеш бачити магічні потоки?

– Ні, я їх не бачу. Я відчуваю, – пояснила Попіл. – Тіла винятків змінюються самою магією, і потім вони можуть відчувати потоки чужої магії. Якщо я не помиляюся, то Скролл відчуває те саме, що я зараз.

Скролл кивнула і з усмішкою сказала:

– Звичайно. За допомогою цього почуття я знайшла багатьох друзів серед величезних натовпів простих людей.

– А ти знаєш, як часто трапляються винятки? – поцікавилася Найтінгейл.

Почувши, що питання Найтінгейл звучало як "як часто зустрічаються винятки", а не "що таке винятки", Попіл здивувалася, звідки ж Асоціація Співробітництва Відьом дізналася, що ці винятки представляють? Ця назва категорично заборонена Церквою, адже магічна сила таких відьом впливає лише на їхнє тіло, і тому не може бути придушена Медальйоном Божественної Кари. Церква зводила всіх людей, яким не пощастило зустрітися з відьмою – винятком, у ранг своїх ворогів номер один.

– Відьма – виняток зустрічається приблизно одна на тисячу, – Попіл все ще розмірковувала над попереднім запитанням, але нічим цього не видала. – Так що, якщо рахувати Скролл, я у своєму житті зустрічала трьох, – тут вона на пару секунд замовкла і раптом поцікавилася, – До речі, я пам'ятаю, що начебто вашого лідера звали Карою. Як вона там?

– Вона померла, – хитнула головою Найтінгейл. – Загинула під час пошуків Святої Гори.

– Це дуже сумно, – сумно висловила співчуття Попіл. Вона раптом звернула увагу, що при відповіді на запитання Найтінгейл не дуже й сумувала. – А хто тепер ваш новий лідер?

– Давай спочатку відправимося в місто, – посміхнулася та, – і ти потім зможеш з ним познайомитися.

До міста відьми увійшли так, ніби вони були звичайними місцевими жителями, і Попіл це дуже не сподобалося, щось тут було не так. Чи не могло тут бути так, що Асоціація Співробітництва Відьом могла зі смолоскипами вулицею маршувати? Дивним,  жінці здалося і те, що місто вночі зовсім не було порожнім! За затягнутими папером вікнами деяких будинків було видно світло, ніби там горіли свічки. Прислухавшись, Попіл навіть помітила щось на кшталт дитячого гомону.

Вони, звичайно, були не дуже дорогим товаром, але звичайні городяни їх собі у величезних кількостях дозволити не могли. Одну–дві – можливо, і то тільки на свята. Але в цьому місті чомусь у кожному другому будинку горіли свічки, і це було дуже дивовижне видовище. А судячи з того, що саме лунає з будинків, то, здається, тутешні мешканці намагаються навчити своїх дітей грамоті!

Втім, відьми, які супроводжували Попіл, ні словом не обмовилися про таку дивну поведінку мешканців, а сама вона запитати полінувалася. Вона знала, що все одно тут надовго не залишиться, і відьом із собою забере, так що замислюватися про дивацтво їй просто було не з руки.

Вони досить довго йшли вулицями, що петляли, і, нарешті, вийшли до замку. Попіл дивилася на стіни замку і, побачивши там патрулюючу варту, нервово поцікавилася, не стримавшись:

– Ну, і куди ми йдемо?

І, на превеликий свій подив, почула від Найтінгейл відповідь:

– У замок Прикордонного міста. Ось він, прямо перед нами.

– Стривай–но, – Попіл зупинилася. – Тут живе лорд!

– Ну, а ще тут ми живемо, відьми.

– Ви що, примудрилися домовитись із Лордом? – насупилась Попіл. Навіть якщо тутешня армія добре екіпірована та скоординована, пряме протистояння із Церквою їй не витримати ніяк. Тільки в одному випадку Лорд і відьми могли дійти взаємної угоди, якби лорд забезпечив відьмам екстрені шляхи відступу з міста, тим самим гарантувавши їм безпеку. Але, на жаль, більшість лордів не бажали сісти та чесно обговорити умови угоди. Вони, навпаки, намагалися вичавити зі знайомства з відьмами всі можливі бонуси, але при цьому не дуже напружуватись. Тому з лордами відьми домовлялися дуже рідко.

– Ну, мабуть, можна сказати і так, – відповіла Найтінгейл таким тоном, в якому не було й натяку на смуток. Навпаки, відьма була дуже радісною. – Кожна з нас підписала з Його Високістю особистий контракт.

Попіл ніяк не могла порадіти за сестер. Ці написані на папірцях контракти насправді нічого не означали. Як тільки лорд не захоче більше платити відьмам, або вирішить більше не підтримувати ілюзію рівності, він просто скомкає будь–який договір у кульку і спалить його в каміні. І ніхто не боротиметься за справедливість для відьом! Тутешні відьми були в небезпеці, наче маленькі човники посеред нескінченного океану та жахливого шторму.

"На щастя, сюди прийшла я", – подумала Попіл. – "Я просто зберу всіх тутешніх відьом і приведу їх на інший бік моря. Там ми збудуємо свої власні будинки та житимемо далеко від Церкви та інших загроз".

І, звичайно ж, коли вони увійшли до воріт замку, варта просто привіталася з відьмами, і кивнула їм головою.

Замок лорда у Прикордонному місті був дуже маленьким та темним у порівнянні з Королівським замком. У його коридорах висіло так мало смолоскипів, що їхнє світло просто не могло охопити весь коридор, залишаючи темні плями. Повільно ступаючи темним коридором, Попіл раптом відчула напад депресії. Втім, він випарувався відразу після того, як відьми дійшли до дверей у вітальню. Кімната була дуже яскраво освітлена.

Коли Попіл увійшла до вітальні, то побачила ще кілька відьом. Здавалося, вони всі чекали на неї, і, як тільки вона увійшла, почали голосно аплодувати та вигукувати привітання. Найтінгейл, збираючись уявити нову відьму, вийшла на два кроки вперед. І раптом одна з відьом просто рвонула вперед до тієї, що прийшла.

– Венді! – заволав хтось.

Попіл, природно, помітила і відьму, що рвонула до неї, і ту, хто спробував її гукнути, але вирішила нічого не робити. Вона не помітила в відьмі, що наближається до неї, ні сліду агресії, тільки радість і здивування. За кілька секунд Попіл вже була у міцних обіймах незнайомої жінки.

– Ти вижила! – радісно заявила незнайомка. – Дякую за те, що ти тоді мене врятувала!

Попіл трохи зніяковіла:

– А ти...?

– Мене звуть Венді, – представилася жінка, випускаючи Попіл з обіймів. Вона глянула їй у вічі і продовжила. – Я – та маленька дівчинка з хору. Ти мене пам'ятаєш?

*******************************************************************

В одній зі спалень на другому поверсі сиділи дві жінки – Попіл та Венді.

Попіл ніколи б не подумала, що колись вона зустріне товариша зі свого монастирського минулого.

Ну, правду кажучи, товаришем Венді назвати було дуже складно, після тієї доленосної ночі вони з Попелом не зустрічалися ніколи. Загалом Попіл, чесно сказати, навіть не звернула увагу на всіх тих дівчаток, що тоді були з нею в кімнаті. Вона й не зрозуміла, що тієї ночі не одній їй довелося терпіти жахливі знущання з себе. І тим більше вона й подумати не могла, що одна з тих маленьких дівчаток потім теж перетвориться на відьму.

– Я змогла втекти з монастиря та оселилася в регіоні Морського Вітру, – заговорила Венді, потім замовкла. Потім, через довгі хвилини мовчання, продовжила. – Потім, через багато днів, я дізналася, що в день моєї втечі монастир підпалили й всі діти звідти зникли. Це ти зробила?

– Пожежа? – Попіл хитнула головою. – Ні, це справа рук Церкви. Так вони спробували прикрити те, що сталося. Я вбила кілька командирів Армії Суддів, які намагалися мене зупинити... Але потім поспіли воїни Армії Божественної Кари. Ось цей шрам у мене на обличчі залишив один із них. Якби я тоді не вирішила втекти сама і спробувала вивести дітей, то втратила б багато часу. Прийшло б ще більше воїнів Армії, і тоді я б точно була б мертва.

– Армія Божественної Кари? – Венді дивилася на Попіл круглими від подиву очима. – Це хто ще такі?