Розділ 158

Розділ 158. Попіл (частина 2)

– Це найсильніші та найдосвідченіші воїни Церкви. Їхнє існування Церква тримає у великому секреті, і використовує їх як якусь супер зброю проти відьом, – почала пояснювати Попіл. – Вони такі ж сильні, як і я. І за швидкістю вони мені нітрохи не поступаються... А ще... – відьма завагалася. – У них, здається, немає власної свідомості. Коли я з ними билася, то примудрилася відрубати одному з них праву руку, так він навіть не помітив втрати й продовжував боротися так, ніби нічого не сталося! Тоді я розвернулась і побігла, а він кинувся за мною, причому його швидкість і реакція через поранення не змінилися. Це не має нічого спільного з бойовим настроєм та самоконтролем. Навіть якби вони й могли битися після втрати руки, то зрештою поранення їх виснажило б. Та й на балансування така зміна мала б сильний вплив,

– А я чула тільки про Армію Суддів, – прошепотіла Венді. – Чому Церква ніколи раніше не використовувала цих могутніх воїнів у битвах із відьмами?

– Ось цього я не знаю, – повільно відповіла Попіл. – Я чула цю назву лише одного разу – коли, повернувшись до Старого Святого Міста, розпитувала про них деяких зі своїх знайомих тамтешніх мешканців.

– Ти... Ти повернулася? – здивувалася Венді.

– Ну не могла ж я не помститися тим покидькам.

Попіл підскочила з ліжка і підійшла до вікна.

– Пізніше я напала на кілька церков та таборів Армії Суддів. Під час одного з нападів мені вдалося зловити одного із командирів Суддів, і знаєш що? Раніше я думала, що вони не бояться смерті... Але під тортурами та загрозою смерті той Суддя поводився так, як поводилася б звичайна людина. Він швидко злякався і почав благати про милосердя та свободу. Саме він перший раз і повідомив мені назву Армії Божественної Кари. Раніше вони всі були воїнами Армії Суддів, і тільки найкращі та найдосвідченіші з них відзначилися честі бути зведеними в члени Армії Божественної Кари. Причому переведення до цієї армії був суто добровільний. Здавалося, що сила воїнів безпосередньо залежить від їхніх амбіцій та бажань... Але ні. Між нами, відьмами і тими воїнами є величезна різниця, всі їхні нелюдські можливості були даровані їм штучно, а не придбані природно.

Почувши про це, Венді дуже здивувалася. Вона не могла навіть слова сказати.

– Думаю, єдиною причиною, через яку Церква не може відкрито пустити на нас Армію Божественної Кари, як вона це зробила з Армією Суддів, є побічні ефекти трансформації солдатів. Вони втрачають свою особистість і нічим не відрізняються від монстрів.

Попіл зітхнула:

– Коли я мстилася, то найчастіше днем ​​ховалася у всяких колодязях, стокових ямах і таке інше. Я виходила на поверхню тільки вечорами, і починала творити свою помсту. Але потім Церква вирішила облазити все Нове Святе Місто в пошуках мене, і я вирішила просто звідти втекти. Того дня, коли я тікала, я була з ніг до голови перемазана чужою кров'ю. Якби хтось глянув мені тоді в очі, то, мабуть, не знайшов би жодної різниці між моїм поглядом і поглядом безмозгої тварини.

Вона припинила говорити лише після того, як відчула на своєму плечі руку Венді.

– Тепер ти можеш забути ті часи. Тут ти зможеш почати жити як звичайна жінка. Ми з сестрами дуже добре живемо з того часу, як потоваришували з Принцом. Ми навіть із жителями потоваришували, ми разом з ними відбивалися від атак демонічних створінь під час Демонічних місяців, а потім і встояли проти атаки військ фортеці Довгої Пісні. Тепер місцеві жителі ставляться до нас добре і прийняли нас у своє коло. Це місто і перетворилося на Святу Гору, яку ми завжди шукали.

Попіл притулилася до вікна, і уважно вдивлялася в жінку, що стояла перед нею. Вона ніяк не могла знайти в ній хоч єдине нагадування про ту маленьку дівчинку, яку врятувала від життя в монастирі. При погляді на Венді було дуже складно повірити, що колись вона виглядала маленькою забитою дитиною. У ній все змінилося: і тіло, і манера триматися. Навіть більше, тепер голос Венді наповнював будь–кого, хто його чув, якимось незрозумілим спокоєм і умиротворенням.

Але Попіл мала поінформувати її про свої плани. Тому вона, зітхнувши, заговорила:

– Я не збираюся залишатися в Прикордонному місті, я не для того прийшла сюди, – вона зітхнула і замовкла на секунду. – Я прийшла сюди тільки для того, щоб взяти вас із собою туди, де ви будете в абсолютній безпеці. На жаль, Прикордонне місто для вас зовсім не безпечне.

– Ти не хочеш тут залишатися? – насупилась Венді. – Чому?

– Церква завжди загрожуватиме нам, поки ми живемо на цьому континенті. Саме тому Тіллі зібрала практично всіх відьом, що живуть у Грейкаслі, і зараз вирушила з ними на Фіорди. Саме там вона й збирається започаткувати свою власну країну.

– На мою думку філії Церкви є і на Фіордах.

– Ну, Фіорди досить різноманітні, і складаються з величезного архіпелагу островів. Вплив Церкви охоплює тільки найбільші острови, та й ще... – Попіл підібгала губи. – На островах немає жодного воїна з Армії Божественної кари. А якщо ми їх там знайдемо, то вони пізнають справжній гнів відьом. Церква буде бігати від нас з острова на острів, так само як ми колись бігали від неї. Ти та твої сестри, Венді, теж повинні зі мною поїхати, – почала вмовляти Попіл. – Ви зробили величезну помилку, вирішивши поширювати чутки. Треба терміново спростувати їх! Якщо їх почула я, то їх могла почути і Церква, а вони, звісно, ​​ніколи не дозволять відьмам десь спокійно жити. Думаю, невдовзі Армія Суддів повністю знищить королівство Грейкасл. Ти дійсно думаєш, що Четвертий Принц захищатиме вас, якщо за вами прийде Армія Божественної Кари? Та ніякий лорд не ризикне своїм життям заради відьом, запам'ятай це! Зараз він, можливо, і зображує доброту, але як тільки його життя опиниться в небезпеці, він відразу ж від вас відмовиться і кине вас на поталу ворогові!

Вислухавши відповідь, Венді мовчала досить довгий час, а потім, нарешті, заявила:

– Я, звичайно, не знаю, що із цього приводу думають мої сестри, але я нікуди з Прикордонного міста не піду.

– Ти зараз стоїш на самому краю урвища, який може будь–якої миті завалитися, – насупилася Попіл. – І з кожним днем ​​тут стає все небезпечніше.

– Якщо ти хочеш уникнути небезпеки, втікши з міста і кинувши Його Високість одного, то чим тоді такий підхід кращий за той, який ти описала мені – що саме він нас покине? Я не хочу нікого зраджувати, і... – Венді глибоко зітхнула. – Більш того. Якщо Його Високість навіть зіткнеться з погрозами з боку Церкви, то я не думаю, що він вчинить так, як сказала ти. Найтінгейл уже запитувала його про це, і ось що він відповів: він пообіцяв зробити це місто таким місцем, де будь–яка відьма зможе жити відкрито, і нікого не боячись, навіть якщо це рішення врешті–решт зробить Принца ворогом Церкви!

Попіл не знала, що й відповісти. Вона чула надто багато таких обіцянок і що з того? Та навіть якщо той, хто обіцяв, і справді хотів стримати своє слово, він не мав жодних шансів проти жахливої ​​могутності Церкви. Ніхто не зміг би перемогти Церкву, результатом таких обіцянок стали б лише безліч забраних безневинних життів.

Але поки Попіл мала повністю усвідомити та обдумати всю ситуацію, що твориться в Асоціації Співробітництва Відьом. Спочатку треба було змиритися зі смертю Зміїної відьми Кари. Здавалося, що члени Асоціації, які залишилися живими, непогано так інтегрувалися в життя Прикордонного міста. Але при цьому чутки про те, що тут для відьом безпечно, поширювали не самі відьми, що вижили, а один з охоронців лорда. Попіл не знала, які саме злісні цілі переслідує лорд, але йому, судячи з усього, непогано вдалося переконати відьом у чистоті своїх помислів. Але навряд чи він зможе не видати свою злісну натуру, якщо Попіл загрожуватиме йому своїм величезним мечем.

– Я хочу поговорити з вашим лордом Роландом Вімблдоном, – заявила вона.

Її зустріч із Принцом призначили на ранок наступного дня.

Найтінгейл відвела Попіл до нього в кабінет, і тепер відьма була змушена знову зустрітися з цією огидною людиною.

Дарма  що вона не хотіла цього визнавати, загальні риси Тіллі і Роланда проглядалися дуже чітко. Вони обидва мали довге сіре волосся, зібране ззаду у хвіст, яке на заході сонця ставало немов срібним. Це волосся було головним відмітним знаком людини королівської крові. Ніс і лоб Роланда теж чимось нагадували такі у Тіллі. І що більше подібності знаходила Попіл, то сильніше їй не подобався Роланд.

Порівняно з тим, як він був одягнений у минулому, сьогоднішнє вбрання принца, на думку Попіл, було надто чистим. А ще на ньому чомусь не було звичних для нього прикрас – усіляких золотих каблучок, сережок, намист і браслетів. Втім, навіть просто сидячи на стільці, він примудрявся дивитись на Попіл, як на нижчу істоту.

"Ця його лідерська аура..."

Ця думка з'явилася в голові Попелу всупереч її волі.

"Втім, якщо судити тільки на вигляд, то, здається, що він порозумнішав і став на шлях виправлення", – холодно подумала Попіл. – "Шкода тільки, що скоро весь твій уявний спокій випарується".

– Ласкаво просимо. Мені тебе вже представили, ти – Попіл? – Принц вирішив першим розпочати діалог. – Ти посланниця від моєї сестри, чи не так?

– Я сама вирішила прийти до Прикордонного міста.

– Але тебе все одно можна назвати її посланницею, правда?

Попіл насупилась, чого він усе залагодив про те, що вона – послана? Їй не хотілося, щоб з неї тут жартували.

– Ну можна й так сказати.

– Ну гаразд, – раптом якось зовсім по–новому посміхнувся Роланд. – Я чув, що ти хочеш відвести у мене всіх моїх відьом?