Розділ 170

Розділ 170. Дар помсти (частина 1)

Сонце повільно опускалося за обрій, дозволяючи нарешті ночі вступити у свої права над Західними територіями.

Група шпигунів Церкви виявила рівну галявину неподалік дороги, і там вони вирішили встановити свої намети.

Незабаром у центрі табору вже горіло багаття, біля якого ліниво розвалилися солдати, що зняли свою броню. Всі вони мирно чекали, поки закипить вівсянка у казанку, що висить над вогнем.

Алісія увійшла до одного з наметів, тримаючи в руці горщик з теплою водою:

– Жрице, я принесла із собою теплої води, щоб Ви могли вмитися.

– Дякую, – посміхнулася Міра і кивнула, потім опустила рушник у воду.  – Завтра ми, нарешті, дістанемося до Прикордонного міста, і нашій подорожі, що вимотує, прийде кінець.

– Знаєте, ця поїздка була нічим порівняно з битвою з демонічними тваринами, – відповіла Алісія.  – Ваш досвід у верховій їзді виявився зовсім не таким, на який я очікувала, і тому я почала поважати Вас ще сильніше. Я ніколи не подумала б, що жриця може бути так підготовлена ​​до подорожей.

– Ха –ха –ха, це абсолютно нормально. Я, зрештою, не від народження жриця. До того, як я прийняла постриг, я працювала торговкою, тож швидка їзда для мене це щоденна рутина, – відповіла Міра, витираючи обличчя від пилу та поту. Коли вона закінчила, то простягла горщик назад.  – На ось, тобі теж слід вмитися. Може, після цього відчуєш себе трохи краще.

– Чого?!  – перепитала приголомшена словами жриці Алісія.

– Я говорю про твої роздуми про Армію Божественної Кари, – похитала головою Мира, не припиняючи посміхатися.  – Твій настрій дуже добре видно на обличчі. Ти все ще під враженням від слів Абрамса.

Алісія, все ще тримаючи в руках горщик, не відповіла.

– У своєму житті ти ще не раз постанеш перед труднощами та випробуваннями, і якщо ти не зможеш подолати їх, то постраждає не лише Церква, а й увесь світ. Іноді доводиться йти на жертви, щоб стримати наших жахливих опонентів, – почала читати мораль Мира.  – Так, це важко, але не смій забувати головний девіз Церкви!

– Вибирай найменше з двох лих, – прошепотіла Алісія.

Зрештою, вступ до Армії Божественної Кари завжди був добровільним, так що коли брат Абрамса вирішив до неї приєднатися, він був добре поінформований про всякі побічні ефекти. Готовність пожертвувати собою заради ідеалів Церкви була однією з найблагородніших ідей, і за цю жертву його ім'я буде назавжди вигравіюване на Монументі Слави, і його нестимуть уперед разом зі славою всієї Церкви.

– Дуже дякую за Ваше наставляння, – сказала Алісія і піднесла праву долоню до серця.  – Тепер мені набагато краще!

Те, що сказала жриця, було чистою правдою. Адепти Церкви присвячують усю свою енергію Богу, щоб поширити благодать на всіх. Воїни Армії Божественної Кари, попри те, що траплялося з ними, принаймні рухалися під силою своїх власних переконань. Подумавши про це, Алісія відчула, ніби з її плечей впала велика гора.

– Нам треба вийти назовні та щось поїсти, вони вже мали приготувати кашу, – засміялася Міра.  – Останнім часом ми з'їли так багато вівсянки, що скоро зовсім перестанемо відчувати її смак!

– На щастя, сьогоднішня вівсянка буде останньою, – Алісія не втрималася і теж засміялася.  – Завтра ми насолоджуватимемося гостинністю лорда і покуштуємо просто чудової їжі!

Коли всі доїли несмачну вечерю, одному нещасному Судді випало залишитися на сьогоднішню ніч у дозорі. Так що інші Судді, яких ця така доля обійшла стороною, радісно розповзлися по своїх наметах у спробах заснути швидше. Алісія не була винятком – разом зі жрицею вони вирушили до свого намету, погасили лампу і накрилися ковдрами.

Вона не знала, скільки їй вдалося проспати, але в один із коротких моментів пробудження Алісія раптом почула приглушений звук, наче на землю кинули щось велике. Незабаром звук повторився.

Потім вона почула, як дзвенить чиясь броня. Чути було не так чітко, звичайно, але це безумовно не було слуховою галюцинацією.

Алісія широко розплющила очі.

Швидко підвівшись, вона схопила свій дворучний меч, що лежав поруч, і повільно вирушила до виходу з намету, щоб сісти там і почекати. Але в цей момент пролунав гучний рик вартового Судді:

– На нас напали, – і після цього крику тихий табір немов завирував.

І знову пролунав звук удару заліза об зброю!

І з цим звуком голос командира різко затих.

Більше не зволікаючи, Алісія вилетіла з намету, і побачила розколотий на дві частини меч командира... Та й не тільки меч, самого Суддю теж порізало навпіл, так що всюди були бризки його крові. При світлі вогнища вона побачила, як тіло командира безпорадно опустилося навколішки, розпалося на частини і впало до ніг жінки.

Жінка, що тримає в руці величезний дивний меч, безперечно і була нападником. Вона обмотала своє тіло в чорну тканину, а обличчя сховала під тінню капюшона. У тіні капюшона Алісія могла лише розгледіти два блискучих золотих ока.

Двоє інших Суддів рвонулися вперед, щоб спробувати зупинити цю жінку, але будь –який опір перед її жахливою зброєю був марним. Вона не тільки обезголовила одного з нападників, але ще й розколола його меч надвоє. Алісія спочатку почула, як з гучним скреготом зіткнулися два мечі, а потім побачила іскри, що бризнули на всі боки. За ними послідував звук, з яким меч встромляється в тіло і дробить кістки. Від страху почутого кров Алісії майже застигла.

– Відьма!  – заволав хтось.

Їхня противниця була одна!.. Вона посміла напасти на табір Суддів наодинці! Ніхто, крім занепалих, на таке не був здатний!

– Бери жрицю та біжи!  – Раптом почула Алісія приглушений голос звідкись з –за спини.

Обернувшись, вона зрозуміла, що говорив Абрамс.

– Ти справді хочеш, щоб я втекла і залишила своїх товаришів?  – Алісія не могла повірити у те, що чула.

– Так, інакше смерть інших Суддів буде безглуздою! Здається, ти нічого не розумієш!  – прогарчав Абрамс.  – На відьму не діють наші Божественні камені Відплати, а це означає лише одне – вона Виняток! Я спробую її зупинити, а твоїм завданням буде відвести жрицю назад до фортеці Довгої Пісні! Рухайся дорогою, і якщо зустрінеш якийсь караван, то попроси про допомогу! – потім Абрамс схопив свій меч і кинувся в атаку.

Алісія судомно вдихнула холодне повітря. Відьма – Виняток! Легенди говорили, що здобути перемогу над Винятками могли лише воїни Армії Божественної Кари. Той, хто на своєму шляху зустріне таку відьму, повинен негайно доповісти про неї до найближчого храму. Алісія знала, що Абрамс мав рацію, якщо вона залишиться тут, то жертви інших Суддів будуть безглуздими.

Побачивши, що вони вже втратили п'ятьох бійців, Судді, що залишилися, змінили тактику. Вони почали ховатися за наметами та природними перешкодами, намагаючись виграти якнайбільше часу. Але Алісія знала, що швидкість і сила відьми набагато більше швидкості та сили її товаришів, тому через деякий час вони всі помруть.

Закусивши щоку, Алісія рвонула до свого намету і схопила жрицю, яка все ще безрезультатно намагалася взутися. Потім вона потягла її до коней.

– Що трапилося?  – У нерозумінні поцікавилася та.

– На табір напала відьма – виняток! Я мушу вас відвезти! – крикнула Алісія.  – Будь ласка, покваптесь!

Втім, поспішати вночі, не бачачи перед собою дороги, було дуже складною справою. Якби жінки бігли надто швидко, то цілком могли б спіткнутися об купину чи виступ, упасти та пошкодити ноги. Але, з іншого боку, якщо вони бігтимуть надто повільно, то відьма запросто їх наздожене.

Алісія вирішила пустити коней дорогою, а самій разом із жрицею вирушити через ліс, що росте біля дороги. Ворогу буде дуже складно знайти без нормального освітлення.

Алісія схопила жрицю за руку і, пересуваючись по слабо освітленій місячним світлом стежці, залишила звуки битви у себе за спиною. Вони вирушили трохи далі від дороги, до центру лісу. Звісно, вони дуже ризикували нарватися на хижаків чи гадюк, але ці дві загрози були нічим порівняно з відьмою – винятком.

Коли вони дісталися підніжжя Непрохідного Гірського Масиву, Алісія навіть трохи заспокоїлася. Здавалося, що відьма не стала їх переслідувати. Околиці були абсолютно тихими, якщо не рахувати співу якогось птаха.

– Ну і що ми тепер робитимемо?  – поцікавилася Миру.

Вона, здавалося, навіть трохи не злякалася того, що могло статися. Побачивши, наскільки спокійна жриця, Алісія перейнялася до неї ще більшою повагою.

– Жрице, нам треба знайти тут місце, щоб ми могли відпочити до ранку. На світанку ми вирушимо до фортеці Довгої Пісні та попросимо допомоги у тамтешнього Лорда.

– А чи не піти нам у напрямку до Прикордонного міста? Звідти у нас тільки день піде на те, щоб дійти до фортеці.

– Ні, – хитаючи головою, відповіла Алісія.  – Те, що ми зустріли тут відьму – виключення, виглядає надто випадково. Боюся, що Лорд уже давно змовився з відьмами... Нам небезпечно йти до Прикордонного міста.

– Так, це логічно, – сказала Міра, але потім з широкими від жаху очима подивилася кудись за спину Алісії.

Побачивши вираз обличчя Міри, Алісія ледь непритомніла. Звичайно! Коли вона обернулася, то побачила одягнену в чорну відьму, що вийшла з тіні. Її очі виблискували, як зірки, а на плечах у неї сиділа величезна сова.