Розділ 197

Розділ 197. Підготовка до зустрічі з ворогом

Наступного ранку Блискавка повідомила Роланду, що під час одного зі своїх патрулів помітила величезну купу людей, що повільно наближається до Прикордонного міста.

– Стривай... Ти сказала "більше тисячі"?! – Роланд оскаженів від подиву. Лицар Петров повідомив йому тільки про п'ятдесят солдатів!

– Ну... – заговорила Меггі. – Зі всього натовпу на конях їдуть лише шість, решта пішки.

– Так, гаразд. Як одягнені та озброєні ті, хто йде пішки?

– Та ніби зовсім звичайні, у більшості немає обладунків, ні шоломів. Вони одягнені у простий лляний одяг, – сказала Блискавка. – А озброєні вони зовсім по-різному. Втім, кілька сотень людей йдуть із короткими списами.

Роланд прикинув, що якщо люди екіпіровані так погано, то вони або цивільні, або кріпаки, яких змусили піти в похід. Ця ера особливо не могла похвалитися якісними військовими навчаннями, так що зазвичай так звані "патрульні" нічого спільного зі звичними для Роланда патрульними не мали – вони, навпаки, відповідали лише за логістику та організовували доставлення їжі та припасів лицарям. Але іноді їх, звичайно, використовували як просте гарматне м'ясо – ціль для ворожих лучників.

Роланд раптом подумав, що якщо Тімоті Вімблдон справді збирався використати в бою непідготовлених бійців, це означало тільки те, що він, однозначно, не чув нічого про страшну битву між Прикордонним містом та фортецею Довгої Пісні. Дві сотні лицарів Герцога так і не змогли добратися до міських стін, а найманці зовсім розбіглися. Тож намагатися атакувати Роланда такими силами говорило лише про завищену самовпевненість Тімоті, який припустив, що тисяча людей витратного матеріалу допоможе його лицарям пробитися до стрільців.

І на думку Роланду тут же прийшли церковні пігулки.

Роланд уже знав, що Церква намагалася підтримувати одночасно і його, і Гарсію, а от щодо Тімоті він був не впевнений. Якщо у натовпу, що рухається на Прикордонне місто, все-таки були таблетки, то ситуація поставала в абсолютно іншому світлі.

Вороги на короткий час знайдуть здатність пересуватися зі швидкістю хорошого коня і не відчувати біль, так що вони можуть дістатися до вогневої лінії. І як тільки хоч один ворог її перетне, то Першої Армії буде, ой, як не солодко.

На щастя, нинішня Перша Армія була зовсім не такою, як два місяці тому.

З сотнею револьверних рушниць, якими Роланд замінив кремнієві рушниці, вогнева міць армії зросла в рази, особливо після того, як Роланд забезпечив стрільців спеціальним зарядником патронів. Як тільки вороги перетнуть трьохсотметрову позначку, то їх тут же зустріне град пострілів.

До того ж після захоплення фортеці вогнева міць артилерії теж зросла, кожна вже з двадцяти груп стрільців була озброєна новою дванадцяти фунтовою польовою гарматою. Порівняно з попередньою, дальність стрілянини у цієї гармати була збільшена вдвічі – тепер вона становила трохи більше ніж кілометр.

Але Роланд невдовзі виявив іншу проблему.

– Ти помітила у когось із солдатів, що йдуть пішки, Медальйони Божественної Кари?

– Ну, так близько підлетіти я не посміла, – сказала Блискавка, і тицьнула пальцем у бік Меггі. — Але вона... Вона тоді перетворилася на орла, може, й розгледіла каміння своїм орлиним зором.

Меггі лише сумно похитала головою:

– Ні, не бачила. Можливо, їх під одягом сховали.

– Ну, раз так... – на деякий час Роланд замислився. – Як щодо того, щоб наступного разу взяти з собою Найтінгейл? Наскільки я пам'ятаю, ще одну людину ти зможеш підняти метрів на десять. Полетиш уздовж Червоноводної річки, а Меггі полетить попереду і стежитиме за обстановкою, виглядатиме кораблі. Якщо якийсь з'явиться, то Найтінгейл піде в туман, і тебе з собою забере, – потім він кинув короткий погляд на Найтінгейл. – Як тільки підлетите до ворога досить близько, спостерігай за ними на відстані. Дізнайся, чи є у них Медальйони Божественної Кари. Але врахуй – без мого дозволу нікого не атакувати!

– Так, – в унісон відповіли Блискавка та Найтінгейл.

Коли трійця зібралася піти, Роланд їх знову зупинив:

– Запам'ятайте! Безпека понад усе! Найголовніше – ховайтеся!

– Взагалі не проблема, – широко посміхнувшись і підморгнувши Роланду, відповіла Найтінгейл.

Відьми пішли, і Роланд трохи стурбувався – а чи не була репліка Найтінгейл чимось більшим?

Але тепер Роланду треба було подумати про одну свою величезну помилку – його мережа агентів у фортеці Довгої Пісні виявилася занадто марною. Якби Петров не послав лицаря, то про наближення ворога Роланд дізнався б тільки тоді, коли ворог уже стояв би на порозі. Якби на вулицях міста почалася війна, то Перша Армія безнадійно програла б через те, що втратила свою вогнепальну перевагу.

"Я надто молодий для цього..." – подумав Роланд. – "Щойно закінчиться ця сутичка, потрібно буде оновити штат розвідників. Треба б туди і самого Петрова якось завербувати".

А потім він просто неспокійно сидів на своєму стільці, ігноруючи все, що відбувається, він навіть на обід не пішов, бо настрою не було. Роланд з полегшенням видихнув лише тоді, коли в кімнату через вікно влетіла Блискавка, що тримала Найтінгейл.

Меггі склала крила і ляпнулася Найтінгейл на плече, а потім прокурликала:

– Нічого немає, угу, нічого.

– Взагалі, чи каміння немає?

– Ну, у більшості немає, – сказала Найтінгейл, знімаючи капюшон і дозволяючи золотистому волоссю розсипатися по плечах. – Я переглянула весь натовп, і помітила лише три чи чотири камені у піших воїнів.

– Чудово! – Заявив Роланд, миттєво вигадуючи попередній план бою. – Вам усім добре поспішити! Збігайте в обідню залу і замовте у кухарів все, що хочете.

– Барбекю у медовому соусі, угу! – Знову прокурликала Меггі та, розправивши крила, полетіла вперед.

***

На сході прикордонного міста.

Венер меланхолійно розглядав мулярів та робітників, які працювали по обидва боки дороги.

– Що вони будують, зрештою?!

На початку сотні людей копали в землі величезні ями, а потім раптом звели біля цих ям велику цегляну стіну. Венер подумав, що всі стіни незабаром з'єднають, перекриваючи цим дорогу, але він зовсім не очікував, що стіни будуватимуть навколо ям.

– Не хвилюйся, я тут дізнався, що в нас з'явився новий ворог! Якого, звісно, треба перемогти, – радісно сказав Джоб, налаштовуючи гарматі градус нахилу.

Так, Венеру цього не вистачало. Як багато емоцій виникло після перемоги над Герцогом! А ще Його Високість персонально нагородив артилеристів бронзовою емблемою.

"Хоч ні", – подумав Венер. – "Не емблемою, а медаллю."

На передній стороні медалі була зображена Фортеця Довгої Пісні, а на задній був вибитий рік і назва подвигу. Такі медальки виявилися ексклюзивом та предметом заздрощів багатьох воїнів зі стрілецького загону.

І начебто медалі було недостатньо, їх ще й підвищили. Венер тепер служив капітаном артилерії та завідував десятьма групами. Брати Родні, Котячі Кігті та Джоб стали капітанами новостворених груп. Там вони навчали нових солдатів новачків поводженню з гарматами.

Втім, найбільш надихаючим було те, що Його Високість стримала обіцянку і подарувала Венеру шматок землі, що лежав трохи на схід від міста, майже біля самого підніжжя Непрохідного гірського масиву. Дарма що там поки був тільки ліс, Принц розпорядився поставити табличку, яка говорить про те, що власником цієї землі є він, Венер.

Отже, як тільки Перша Армія дізналася про те, що на Прикордонне місто збираються напасти, вона наче скипіла. Кожен із воїнів був максимально мотивований і сподівався отримати після битви якісь нагороди.

Коли настав вечір, то щоденне тренування, нарешті, добігло кінця. Венер втер піт з чола і сів трохи відпочити на одну з лавок. Він з полудня ходив від однієї групи до іншої, перевіряючи, чи дотримуються нові рекрути правил і, чи виконують вони всі необхідні для стрільби дії. У процесі він кричав так, що тепер горло, здавалося, палило пекельним полум'ям.

– На ось, випий, – простягнув йому шкіряну флягу Джоб.

– Дякую, – Венер, відкрутивши кришку, жадібно почав пити.

– Думаю, я знаю, що саме вони будуватимуть! – раптом заявив Джоб, гордо посміхнувшись.

– Та гаразд? – Венер повернув товаришу флягу. Зараз цегляні стіни виросли практично з людського зросту, формуючи навколо ями шестикутник. Втім, з кожного боку стіни, приблизно за тридцять-сорок сантиметрів від землі, зяяли довгі та вузькі отвори, що чимось нагадують вікна. Втім, вони були явно меншими, ніж вікна. – Ні, будинок це не схоже.

– Ну... Назвати це "домом", думаю, не така вже й велика помилка. Я просто збігав до муляра та спитав! – поважно кивнув Джоб. – Ну, він і сказав, що Його Королівська Високість придумав ще дещо. Якщо туди сховається група з рушницями, то вони зможуть стріляти прямо з отворів, не переймаючись практично ні про що. Втім, ці будівлі мають і назву – Його Королівська Високість назвав їх "бункерами".