Розділ 218

Розділ 218. Люсія

Стан Белль стабілізувався.

Тепер їх розділили по кораблях ще нелогічніше, ніж у день відправлення. Торговці, озброєні дерев'яними списами, поділилися на  кілька маленьких груп. Ті з них, чиє життя висіло на волосині, першими вирушали в дивну дерев'яну коробку. Після цього в коробку вели дітей, потім родичів цих дітей і, нарешті, інших дорослих.

Люсія разом із Белль потрапили в самий початок черги. Весь процес лікування був дуже швидким – солдати одягли на голови сестрам по мішку, схопили їх під руки та повели до дерев'яної кімнати. Люсії не довелося довго чекати – якийсь солдат сунув їй у руки пігулку і сказав, що Белль уже напоїли такою ж. Відправивши пігулку до рота, Люсія зрозуміла, що пігулка була дуже солодкою.

Коли Люсія вийшла з кімнати та зняла нарешті мішок, то приємно зраділа – колір шкіри Белль швидко повертався в норму. Попри те, що сестра була ще в комі, температура тіла у неї швидко падала. Чорні крапки, що раніше встеляли світлу шкіру, зникли без сліду.

Коли всі інші пасажири кораблів позбулися страху перед неминучою загибеллю, вони відчули, ніби здобули нове життя, і ніяк не змогли стриматися, коли помітили того, хто стоїть вдалині на піднесенні  сіроволосого чоловіка. Деякі люди стали на коліна і закричали від радості, адресуючи своє захоплення лордові. Вони точно знали, що це – тутешній лорд, бо дізнались про це з розмов торговців. Торговці часто розмовляли про лорда західних територій, Його Високість Роланда Вімблдона.

Потім сталося саме те, про що й говорили чутки – лорд не тільки запалив вітальні багаття поряд з пірсом, але ще й наказав роздати всім м'ясну юшку. Ще він сказав, що людям платитимуть і даватимуть їжу, якщо вони погодяться тут працювати. А ще він пообіцяв справжнє житло. Біженці з насолодою вплітали частування і думали, що їм нарешті випав по-справжньому вдалий шанс змінити своє майбутнє. Вони дякували долі за те, що кілька днів тому наважилися сісти на кораблі та вирушити у невідомість. Знову і знову славили вони Його Високість і дякували йому за доброту.

Але Люсія була трохи схвильована.

Вона все розмірковувала – як їй зв'язатися з Асоціацією Співробітництва Відьом? З секретних чуток вона дізналася лише те, що група відьом влаштувалася в Прикордонному місті. Але дівчина не знала, як їй вийти з ними на контакт – мабуть, ця частина повідомлення просто відкололася в процесі передачі чуток. Зрештою, Люсія думала, що це повідомлення передається лише у великих містах центрального регіону.

Коли всі люди наїлися, і сторожа почала розводити їх по дерев'яних будиночках, що стояли вздовж річки, за спиною Люсії раптом пролунав жіночий голос.

– Ти, можливо,  нас шукаєш?

Люсія дуже злякалася. Вона різко обернулася, одночасно з цим відстрибуючи на пару кроків назад, готова кинутися навтьоки. Але тільки-но вона помітила, хто саме з нею заговорив, то не змогла зрушити з місця.

Та що  говорила виявилася прекрасна жінка з довгим кучерявим волоссям. Її обрамляло помаранчеве світло, що йде від багаття. Яскраві очі жінки блищали, мов зірки. Але найцікавішою річчю була її аура – такі аури Люсія раніше бачила лише в аристократів.

– Мене звуть Найтінгейл, і я – відьма. Ласкаво просимо до Прикордонного міста.

Усвідомивши сказане, Люсія шанобливо схилила голову:

– Я... Мене звуть Люсія Уайт, і я хочу вступити до Асоціації.

– Ну в такому разі підемо зі мною, – посміхнулася їй Найтінгейл. – Я відведу тебе додому.

Сонце вже давно опустилося за обрій, залишивши по собі лише ледь помітне світло. Люсія повільно йшла за відьмою, несучи на руках свою сплячу сестричку.

– Коли був твій день пробудження? – Раптом запитала Найтінгейл.

– Пробудження? – нерозумно перепитала Люсія.

– Той момент, коли ти перетворилася на відьму, – почала пояснювати їй Найтінгейл. – З того часу твоє тіло накопичує магію. Тому ми й кличемо той момент "пробудженням".

– Ем... Думаю, років зо два тому, – спробувала згадати Люсія. – А магія це сила демонів?

– Ні, це лише байки Церкви, – хитнула головою відьма. – Магія – це можливість, дарована нам Богом. Вона не пов'язана ні з добром, ні зі злом. Так званий демонічний укус це лише біль, який відчувають відьми, в чиїх тілах накопичилося занадто багато магії. Можна легко уникнути болю, постійно практикуючись.

– То той біль зовсім необов'язковий?! – з широкими від подиву очима перепитала Люсія.

– Саме! Поки відьмам можна, не побоюючись, користуватися своїми силами, болю вони не відчувають, – відповіла Найтінгейл. – Тут, удома, ми спокійно можемо чаклувати, – потім Найтінгейл вказала пальцем на Белль. – А ця маленька дівчинка – твоя сестра? А з рештою сім'ї що?

– Всі померли, втекти змогли тільки ми з Белль, – на кілька секунд Люсія замовкла. – На Валенсію напала група людей, вони все палили, мародерствували та вбивали всіх, хто траплявся на шляху. Батько намагався чинити опір, і... Його кілька разів проткнули мечем. Мати відвернула ворогів, щоб ми могли втекти, але в результаті і її... – біль, який переповнював серце дівчини, був настільки сильним, що та не могла продовжувати говорити. Всі емоції, що раніше пригнічувалися, раптом виплеснулися, і дівчину накрило хвилею болю, страждання, страху і жалю.

Раніше Люсія заганяла ці почуття глибше в себе і трималася заради своєї сестри, але тепер, здавалося, всі захисні споруди, які вона звела у свідомості, звалилися і не могли більше стримувати істерику. Тихі схлипи швидко перетворилися на істеричний плач. Люсія розуміла, що зараз був не дуже зручний час для істерики – вона мала бути з ясною головою під час першої зустрічі з Асоціацією, але нічого не могла вдіяти. Сльози, мов шторм, вирвалися назовні.

"Це їй не сподобається, правда?" – майнула у неї в голові шалена думка. Сльози мішалися з потом, і в роті дівчини з'явився солоний присмак. Втім, на превеликий подив Люсії, інша відьма просто міцно обняла її, і стала акуратно погладжувати по спині, абсолютно ігноруючи той факт, що одяг дівчини був брудним. Найтінгейл тихо примовляла:

– Поплач, поплач... Краще не тримати все це в собі.

***

Коли Люсія нарешті змогла припинити істерику, вона підняла голову вгору і побачила, що мантія Найтінгейл промокла від її сліз.

– Вибачте... – пробурмотіла вона.

– Нічого страшного. Тобі краще? — Найтінгейл вийняла з кишені носову хустинку і допомогла Люсії насухо витерти обличчя. Потім вона взяла в одну руку Белль, другою обняла Люсію і сказала: – Гаразд, ходімо. Тебе хочуть привітати ще кілька сестер.

Люсія думала, що житло відьом буде десь у маленькому занедбаному складі чи підвалі, але всупереч усім її очікуванням, Найтінгейл повела її прямо до палацу.

"Але ж це житло Лорда!" – подумала дівчина. Ще сильніше вона здивувалася тоді, коли охоронці не тільки не зупинили їх, а ще й радісно привітали.

Чи може бути таке, що все місто перебувало під керуванням Асоціації Співробітництва Відьом?

Піднявшись на третій поверх замку, відьми увійшли до яскраво освітленої кімнати, і там Люсію чекав ще один шок – на одному з диванів сидів ніхто інший, як сам Лорд, якого нещодавно славив натовп біженців.

– Це – глава Відьомського Об'єднання, Його Високість лорд Роланд Вімблдон. Він прийняв у себе в палаці сестер з Асоціації Співробітництва, що вижили, і поширив по інших містах чутки, сподіваючись залучити сюди більше відьом, – Найтингейл представила Роланда Люсії. – Він перетворив Прикордонне місто на будинок для відьом. У цьому можеш не сумніватися – тебе та всіх тих людей, які припливли на кораблях, вилікували саме відьми.

З голови Люсії випарувалися всі думки, вона в принципі не очікувала, що якийсь аристократ захоче дати притулок відьма замість того, щоб продати їх комусь у рабство. Коли бардак у голові дівчини, нарешті, ліг, вона раптом почала панікувати та швидко вклонилася. Її неприродний уклін так розсмішив Найтінгейл, що та тільки з другого разу вимовила:

– Не турбуйся, Його Високості начхати на етикет.

– Ти приїхала зі східних територій? – спокійно й тихо поцікавився лорд. Він щосили намагався не звучати агресивно.

Люсія швидко глянула на лорда і зрозуміла, що він спокійно сидить на дивані та з цікавістю її роздивляється.

– Так...

Розмова пішла краще, і після кількох фраз Найтінгейл Люсія навіть трохи розслабилася. Її співрозмовником був справжній аристократ, але дівчина виразно розуміла, що ні краплі типової знаті агресії у ньому було.

– Отже, ти прокинулася років зо два тому, отже, ти ще дитина... – з цікавістю промовив Роланд. – А який у тебе дар?

– Я перетворюю речі на їхню початкову форму, – повільно промовила Люсія. – Втім, моя магія працює не на всіх речах.

– У початкову форму? – Його Високість задумливо почухав підборіддя, а потім підштовхнув до Люсії один з кухлів. – Можеш показати?

– Кухоль зламається.

– Нічого страшного.

Люсія кивнула головою, підійшла до столу і піднесла руку до кухля.

Через деякий час гурток почав сплющуватися і зменшуватися, незабаром розпавшись на три різні субстанції. Та, що була ліворуч. виглядала як калюжа темної олії. У центрі лежала маленька купка чорної пудри. Праворуч з'явилася чиста вода, яка по краплині падала на підлогу з краю столу.