Розділ 56

Розділ 56. Між горами

Найтінгейл повільно просувалася гірською стежкою.

Доріжка, якою вона йшла, була не ширшою за розміри її плечей. З обох боків доріжки височіли величезні кам'яні стіни, відстань між якими становила лише три метри. Під доріжкою–виступом, якою і йшла Найтінгейл, розкрилася бездонна прірва. Їй доводилося ступати дуже акуратно, оскільки будь–який необережний рух міг скінчитися трагедією. Коли Найтінгейл вдивлялася в прірву, то бачила лише нескінченну пітьму. Відьма йшла, спиною спираючись на стіну, повільно ступаючи приставним кроком.

Піднявши голову вгору, можна було побачити тонку смужку неба, наче срібну нитку, що світилася в нічному небі. Найтінгейл знала, що час зараз ледь перевалив за полудень, але її оточувала непроглядна темрява, так що відьмі довелося висвітлювати собі шлях факелом. Світла, що просочувався крізь вузьку щілинку вгорі, було замало для освітлення дороги. Найтінгейл вже досить довгий час йшла цією дорогою, і часом їй здавалося, що вона йде прямо крізь гори.

Єдиною перевагою даного шляху було те, що на нього не налітали усі ті величезні хуртовини, що панували на відкритій місцевості. Іноді дві–три самотні сніжинки примудрялися пролітати повз Найтінгейл, приземлитися на стіни печери й успішно розтанути. Тут було не так холодно, як зовні, іноді Найтінгейл навіть бачила пару, що підійматися з дна прірви.

За будь–яких інших умов вона б і не ризикнула йти крізь Непрохідні гори в Демонічні місяці. Вона могла б сховатися у своєму туманному світі, але це не врятувало б її від холодних температур. Якби в неї вистачило дурості йти крізь хуртовину, то вона вже через годину померла б від холоду.

Найтінгейл не збиралася затримуватися в цьому місці ні на секунду – вона постійно відчувала присутність чогось ворожого внизу, у темряві, що змушувало її кров холонути в жилах.

Найтінгейл із задоволенням весь час ховалася б у тумані, але, на жаль, її сил було для цього недостатньо. Якби вона постійно користувалася магією, досить швидко втомилася б.

Найтінгейл підняла смолоскип вище й висвітлила стіну з іншого боку розлому. У тьмяному світлі вона могла розглянути тіні, що іноді з'являються навпроти неї. Вона знала, що насправді ці тіні були печерами, глибокими настільки, що світло її смолоскипа не могло їх висвітлити. У стіні, на яку вона спиралася, теж була виїмка – вона нагадала Найтінгейл про чутки про Шахту північного схилу.

Говорили, що раніше шахта була норою монстрів, у ній було багато відгалужень, які викопали монстри. Північний схил входив у гірський масив, яким Найтінгейл і йшла, тому вона в глибині душі побоювалася, що тутешні печери були якось з'єднані з шахтою.

Сама думка про це змусила її затремтіти.

На заході від Непрохідних гір розкинулася спорожніла варварська пустеля. Непрохідні гори тривали багато сотень кілометрів, в них знаходилася величезна кількість незвіданих печер.

Найтінгейл побоювалася, що пустеля була населена якимись небезпечними чудовиськами.

Вона навіть не наважувалася думати про те, щоб вирушити в одну з печер, тому вперто йшла вперед. 

Нарешті, попереду Найтінгейл побачила розвилку. Вузька доріжка поділялася на дві частини, одна вела вгору, а інша вниз, у нескінченну темряву. Тут неприємне почуття того, що за нею стежать, тільки збільшилося, ніби за Найтінгейл спостерігали тисячі безмовних шпигунів. Від цього у відьми пересохло в роті, їй стало дуже моторошно.

Найтінгейл рипнула зубами, покликала туман і швидко ступила в середину. Нарешті, неприємне почуття стало потихеньку зникати.

Найтінгейл підіймалася вгору, відчуваючи, що температура повітря повільно падає. Смужка неба в неї над головою ставала все ширшою і ширшою, і через чверть години відьма дійшла до входу у величезну печеру. Сам же вхід був не сильно ширшим за доріжку, що вела до нього. Зайшовши в печеру, Найтінгейл побачила смолоскипи, що горять у глибині.

Вона, нарешті, дійшла секретної печери, в якій ховалася Асоціація Співробітництва Відьом.

Вислизнувши з туману, Найтінгейл була миттєво помічена відповідальною за захист відьмою, яка моментально оточила її чорним туманом, не дозволяючи рухатися далі. Втім, туман незабаром розвіявся, і після цього пролунав здивований вигук:

– Ти повернулася!

– Так, нарешті я повернулася, – подумала була Найтінгейл, але, помітивши на руці у дівчини дві стрічки, дуже засмутилася. – Ну ось, знову дві дівчини загинули...

Відьма зі стрічками на мить зам'ялася, а потім сумно сказала:

– Ех... Так. Ейрі та Еббі п'ять днів тому не пережили свій день дорослішання. – Вона змусила себе посміхнутися і продовжила. – Але це постійно трапляється, чи не так? Давай не говоритимемо про них, тобі зараз треба вирушити до табору. Венді не перестаючи про тебе згадує.

Ейрі та Еббі, сестри–близнюки, кинули багате життя десь у горах Занепалих Драконів і прийшли в схованку для відьом, аби померти. Найтінгейл іноді замислювалася, а чи правильно вони вчинили.

Якби вони не втекли з міста з Асоціацією Співробітництва Відьом, то принаймні могли прожити решту своїх днів серед рідних та коханих, замість того, щоб постійно пересуватися з місця на місце, не маючи власного будинку.

Думки про Венді наповнювали серце Найтінгейл теплотою. Якби Венді не простягла їй руку допомоги, то, мабуть, Найтінгейл досі жила б маріонеткою, постійно побоюючись викриття або того, що їй захочуть скористатися. Так, Найтінгейл має якнайшвидше повідомити новини Венді,

щоб та передала їх далі. Тепер вони не повинні були ховатися, мов миші! Хтось готовий їм дати притулок, і, можливо, відьми зможуть без втрат переносити свої дні пробудження!

Увійшовши до табору, Найтінгейл побачила знайому постать, що обідала біля відкритого вогню.

Поки ніхто не помітив її прибуття, тому Найтінгейл не стрималася і заволала:

– Венді, я повернулася!

Друга відьма жваво обернулася, глянула на прибулу і широко посміхнулася, вітаючи:

– Ласкаво просимо додому, Вероніка!

Венді була справжнім уособленням доброти та однієї із засновників Асоціації Співробітництва Відьом. Їй уже було тридцять років, але на її обличчі не було жодної зморшки. Її довга, практично що дістає до пояса, копиця рудуватого волосся і дорослий вираз обличчя надавали їй особливий шарм. Вона нагадувала всім старшу сестру. Вона дбала про кожну без винятку відьму в Асоціації – неважливо, які саме проблеми у них були: типові щоденні, чи психологічні, Венді завжди намагалася допомогти порадою чи дією. Якби не Венді, то в Асоціації Співробітництва Відьом було б набагато менше жінок.

Саме вона стала причиною того, що Найтінгейл наважилася втекти від своєї родини. Найтінгейл вирушила за Венді в Непрохідні гори, приєднуючись до її пошуків Священної Гори. Венді була однією з тих небагатьох, хто знав справжнє ім'я Найтінгейл.

– Скільки я вже раз тобі казала, що тепер я не та боягузлива дівчинка, яку ти колись зустріла?! – посміхаючись і хитаючи головою, сказала Найтінгейл. – Тепер я могутня відьма! Вероніки більше немає!

– Ти завжди залишишся собою. Спроби втекти від жахів минулого не повинні змушувати тебе відмовлятися від щасливих спогадів, – заперечила Венді. – Звичайно ж, я рада, що ти любиш своє нове ім'я. Найтінгейл, я давно вже на тебе чекаю, ти, мабуть, настраждалася на шляху туди та назад.

– Ну... – Найтінгейл зробила крок уперед і міцно обняла подругу. – Дякую!

За кілька секунд Венді поцікавилася:

– А що трапилося з тією дівчиною?.. Ти спізнилася і не зуміла її врятувати?

Почувши запитання, Найтінгейл знову відчула небувалу наснагу. Вона схопила Венді за руку та азартно заторохтіла:

– Ні! Їй не потрібна була моя допомога! Швидше навпаки, можливо, це вона може нас усіх врятувати! – Потім вона почала докладно описувати все, що трапилося під час її проживання у Прикордонному місті: – Прикордонним містом керує лорд Роланд Вімблдон, Четвертий Принц королівства Грейкасл. Він готовий дати нам усім притулок, а ще він пообіцяв, що одного разу всі відьми, що живуть на території його країни, будуть спокійно жити, як його звичайні піддані!