Розділ 68

Розділ 68. Похоронна процесія

Похорон проходив трохи на південь від Прикордонного міста, практично на кордоні з пустками.

Втім, пустками їх назвати можна було лише з натяжкою – Венер не знав коли, але одного разу хтось просто обгородив шматок землі низеньким кам'яним парканом, і з того часу ця земля нікого не цікавила. Стінка вся була обліплена снігом, здалеку здавалося, що вона накрита срібною ковдрою. Вона була така низька, що через неї можна було запросто переступити. Побачивши її, Венер подумав, що вона дуже сильно нагадує йому міські стіни – принаймні колір і форма у них були дуже схожими.

Досі Венер лише чув про цей ритуал: якщо раптом хтось із важливих аристократів помирав, то вся його родина, зібравшись, йшла на цвинтар.

Там для них грали сумну мелодію, і сім'я сумувала за померлим.

А потім труну з небіжчиком закопували в землю. Причому чим знатніше був небіжчик, тим пишніше проходила похоронна процесія.

«Навіть після смерті з ними поводяться краще, ніж з нами – простолюдинами», – заздрісно подумав Венер.– «Цікаво, що трапиться з моїм тілом після смерті? Вони просто викопають яму десь посеред лісу і скинуть мене туди? Ще ніхто і не знає, коли ж закінчаться Демонічні місяці, так що цілком можливо, що мене потім відкопає і зжере яка – не будь тварюка»

Для мешканців Прикордонного міста смерть не була чимось небаченим. Зрештою, до цього вони кожну зиму були змушені жити у фортеці Довгої Пісні як біженці – у хитких хатинах. Багато з них гинули від холоду та голоду, а інші – від травм та хвороб. Це вже вважалося нормою, тож загиблих навіть не оплакували. У людей і без цього багато проблем: наприклад, їм треба було десь дістати собі їжі.

Але сьогодні Його Високість вирішив поховати простого солдата!

Венер чув, що солдат трагічно загинув під час атаки монстра – гібрида, той просто перекусив бідолаху навпіл.

Сталося так, що Венер дуже добре знав нещасного – той був одним із найвідоміших людей у ​​Старому районі. Його справжнього імені практично ніхто не знав, натомість усі звали його Алі.

Венер знав, що в Алі залишилася дружина і двоє малолітніх дітей – старшому було років шість, а молодший тільки–но навчився ходити.

У звичайних обставинах цій сім'ї прийшов би кінець. Втім, вдова цілком могла б спробувати знайти нового чоловіка, але який ідіот візьме собі дружину з уже готовими двома дітьми?

Саме тому багато дітей опинялися на вулиці, надані самим собі. Деякі діти вирушали до притулищ, щоб знайти собі клієнтів, і в результаті гинули від усіляких дивних хвороб.

Але Його Високість, здається, серйозно збирався стримати ті обіцянки, якими він приваблював людей до патруля. Якщо солдат помре в бою, то його сім'я отримуватиме гроші у розмірі його платні, і навіть трохи зверху! Як Його Високість це назвав?.. А так, пенсія.

Так що дружина Алі отримуватиме цілих п'ять золотих роялів! Його Високість навіть пообіцяв забезпечувати її сім'ю їжею та вугіллям у достатній кількості, тож якщо дружина і не піде працювати, вони зможуть вижити. Ну, цілком можливо, що з їжею та вугіллям Принц погарячкував, але п'ять роялів це п'ять роялів. Венер бачив, як Його Високість передав головному лицарю гроші, щоб той потім  віддав їх удові.

«Чи не заздрю ​​я Алі?» – спіймав себе на думці Венер, і відразу перелякався, замотавши головою, намагаючись витрусити ідіотську думку назовні. – «Я занадто талановитий, щоб ось так ось дешево продавати своє життя заради дружини... Зрештою, раптом потім вона ще раз заміж вийде, чого доброго?!»

Віддавши гроші, Його Високість вимовив коротку, але запалющу промову. Коли Венер почув, як той каже щось на кшталт «Ми будемо вічно пам'ятати полеглих, захищаючи їхні сім'ї», то відчув, як у грудях щось горить. Все було так, і ніяк інакше, раптом подумалося йому, не дивно, що останніми днями я дотримуюся цієї ідеї не лише заради хліба та срібла. Принаймні цієї зими Прикордонне місто виживе завдяки власним зусиллям, а не подачкам від фортеці Довгої Пісні.

Нарешті, настала кульмінація похорону – труну з тілом Алі опустили в попередньо викопану яму.

Головний лицар наказав усім членам патруля акуратно стати в чергу до могили – незалежно від того, хто де воював, усі солдати мали допомогти закопати могилу, кинувши туди по парі лопат піску. Чекаючи своєї черги, патрульні вишикувалися у вже знайомі всім чотири ряди.

Коли настала черга Венера, він, взявши до рук лопату, відчув, що вона якась важка. Ще він відчував, що за його діями спостерігає весь патруль – це змусило трохи понервуватись.

Коли він, нарешті, впорався з лопатою і відійшов убік, то мимоволі подивився на наступного воїна.

Той, здавалося, зараз відчував такий самий дискомфорт, як і Венер хвилиною раніше.

Могильна плита була прямокутним шматком білого каменю, де було щось вигравіювано. Венер, втім, читати не вмів. Алі не був першим, похованим тут – неподалік його могили стояв ще один такий же надгробний камінь. Вже йдучи, Венер помітив, що новий заступник капітана Брайан, стоячи перед могильною плитою, мовчки виливав на свіжу могилу порцію доброго елю.

«Так, якщо й мене тут поховають, то все не так уже й погано», – не втримався від гіркої думки Венер.

***

– Ваша Високість, – Картер раптом заговорив, коли вони поверталися до замку. – Те, що ви зробили...

– Було недоречним? – перебив Роланд.

– Ні, – Картер похитав головою, замислився на мить і продовжив. – Я не знаю, як вам пояснити...

Загалом, не думаю, що хтось колись поводився з найманцями так, як ви... Зазвичай наймачі не мають ні роду, ні сім'ї, у деяких з них навіть прізвища може не бути!

– Загалом те, що я зробив, було правильним? – поцікавився Роланд.

– Ну... – Роланд у відповідь усміхнувся, а потім засміявся. Він чудово знав, яке враження справили на Картера похорон. Картер завжди вірно йому служив, а такі церемонії зазвичай змушують людей замислитись над тим, кому і навіщо вони служать. Загалом це хороша мотивація. 

Для Картера ж ця церемонія уявляла ще більше диво – тепер почесті після смерті виявляли не лише знаті! Так, у такі важкі часи і простолюдини могли навчитися бойовим тактикам нарівні зі знаттю, але раніше жодної слави за захист батьківщини їм не перепадало.

Загалом Картер був під подвійним враженням.

«Звичайно, перший публічний похорон це лише один з перших кроків», – подумав Роланд. Він мав ще багато планів на те, як можна зміцнити народну єдність.

Наприклад, придумати прапори для патрульних, співати військові пісні, наводити людям героїчні приклади тощо.