Розділ 78

Розділ 78. Супровід

Венді розплющила очі та вперлася поглядом у незнайому стелю, зроблену з сірого каменю. З дерев'яних балок звисало павутиння та незапалена люстра. Спочатку все було видно трохи розмито, але незабаром зір сфокусувався, і Венді змогла розглянути кожну деталь.

«Це тобі не черепиця або ще якийсь навіс», – подумала вона. – «Ми втекли з Асоціації Співробітництва Відьом півмісяця тому. Хто знає, може вони за цей час вже встигли знайти Святу. Гору?».

Вона глибоко вдихнула. Попри те, що повітря було не таким свіжим і чистим, як у печерах, тепла та затишна атмосфера з лишком перекривала цей його недолік. Венді була одягнена в нічну сорочку з м'якого шовку, а спала вона на м'якому матраці, складеному з кількох шарів ватяних ковдр. Коли Венді вклалася, то матрац навіть прогнувся під її вагою. Ковдра, якою вона накрилася, була величезною – навіть якби Венді потягнулася, то кінчики пальців залишилися б укритими.

Їй було трохи соромно від того, що вона не хотіла вилазити з ліжка. Вона тут лише півмісяця, але вже почувається абсолютно спокійно – це було щось, чого вона до цього не відчувала досить довгий час.

У замку Венді ніхто не турбував – незалежно від того, скільки часу було. Наприклад, як зараз. Вона неохоче повернула голову і глянула у вікно – небо було ще сірим, але на нього було досить цікаво дивитися. Вже настав пізній ранок – приблизно годин десять. За останні роки бродяжництва Венді жодного разу не вдалося так спокійно поспати, вона в паніці прокидалася від будь–якого шереху.

Ще до світанку доводилося готувати їжу на всю Асоціацію. Відьми жили в страху весь час – боялися, що Церква одного чудового дня зможе їх відшукати. Ну і, звичайно, другим їх головним страхом був Укус Демона – ніхто не міг гарантувати, що вони від нього не загинуть.

Вона виконувала дрібну роботу навіть тоді, коли Асоціація мандрувала крізь Непрохідний гірський масив. Венді допомагала відьмам сушити траву, їжу та випраний одяг, або, наприклад, допомагала прибиратися в таборі.

Втім, Венді це особливо не напружувало. Вона щоразу раділа, коли бачила усміхнених сестер. Але тепер, коли Венді жила розкішним життям, вона виразно розуміла, що їй це дуже подобається.

– Ні, більше ліниво валятися в ліжку не можна, – Венді поплескала себе по щоках, намагаючись змусити себе вибратися з–під затишної ковдри. Зрештою, коли вона жила в церковному монастирі, то часто чула, що сестри бурмотали щось на кшталт «хто рано встає, тому Бог подає».

«Через деякий час треба буде сходити в сад і попрактикуватися в управлінні вітром», – щоразу, коли Венді згадувала про прохання Принца частіше практикуватися, вона не могла втриматися від сміху. Вимога була дуже дивною і досить ексцентричною. Наприклад, коли Принц побачив, на що Венді здатна, він заявив, що сподівається, що та зможе управляти вітром на відстані понад десять метрів від себе. Втім, коли Венді сказала, що таке неможливо, Принц анітрохи не розсердився.

Натомість він запропонував якесь дивне дійство: Венді має стати на стілець і за допомогою своєї сили підійматися та опускатися в повітрі. Зацікавлена Венді вирішила дійсно спробувати, і з подивом виявила, що таке можливо! Побачивши позитивний результат свого прохання, Його Високість був якось дивно задоволений, і разом із проханнями продовжувати тренування ще поцікавився, чи боїться Венді висоти.

Все було точно так, як і розповідала Найтінгейл. Принц Роланд Вімблдон виявився досить потайливою людиною, але він по–справжньому дбав про відьом. Роздумуючи над цим, Венді тихо зітхнула.

– Принц, який не ненавидить відьом, справді існує! Шановна наставниця, мені шкода, але Ви помилились.

Вдягнувши одяг, Венді зрозуміла, що їй трохи тисне в грудях – хоч  вона вже трохи звикла до такого дивного одягу, Венді збиралася знайти голку і виправити це прикре непорозуміння. Але перш ніж Венді відшукала в кімнаті голку, раптом пролунав стукіт у двері.

– Заходьте, – крикнула вона.

Виявилося, що це прийшла Найтінгейл – коли вона відчинила двері і увійшла, Венді спочатку злегка ошаліла, але, швидко оговтавшись, з усмішкою поцікавилася:

– Його Високість що, ще спить? Якби він прокинувся, то в тебе не знайшлося б часу на візит до мене.

– Чого це тобі на думку спало? Я ж не цілий день за ним тягаюсь, – заявила Найтінгейл, трохи зніяковівши, і продемонструвала Венді невеликий кошик. – Я тобі принесла сніданок.

У замку сніданок, як правило, розносили служниці. Найтінгейл же, як правило, проводила весь свій вільний час за розмовами з Принцом, саме тому Венді рідко вдавалося побачитися з нею. Відьма щасливо посміхнулася – не встигла вона прокинутися, як Найтінгейл вже тут як тут з їжею. Мабуть, вона вже кілька разів намагалася зайти, але Венді спала.

– Ну, розказуй, що трапилося? – Відкусивши шматочок обраного сендвіча поцікавилася Венді.

– Ну... – Найтінгейл сіла на ліжко. – Сьогодні у Нани... Ну ти знаєш... Той самий день.

Венді не могла знайти відповідних слів – це був перший Укус для Нани, він не повинен пройти так жорстко як той, який станеться в день її дорослішання, але все ж таки ніхто не міг дати гарантій того, що з Наною буде все гаразд. Чим молодша відьма, тим менша її стійкість до болю. Венді поставила кошик з їжею на тумбочку, а сама сіла поруч з Найтінгейл, поклавши їй руку на плече і спробувавши заспокоїти:

– Хіба Його Високість не казав, що якщо вже ми щодня користуємося магією, то біль під час Укусу не повинен бути таким уже великим?

– Але ж це тільки припущення, – запротестувала Найтінгейл.

– Але звучить досить правдоподібно, – відповіла Венді. – Ганна успішно впоралася з Укусом.

Причому це був найскладніший Укус – прямо в день її дорослішання, і при цьому вона взагалі не відчувала болю. Ти бачила це на власні очі, – вона зупинилася, але незабаром продовжила. – А де сама Нана?

– Ну, прямо зараз вона в медичному центрі, – Найтінгейл раптом чомусь дуже здивувалася. – Я чула, що її батько – сер Пайн – купив у мисливців купу зайців і відправив їх у медичний центр, щоб Нана сьогодні весь день практикувалася.

– У неї такий чудовий батько! – з легким відтінком заздрощів вигукнула Венді. – А я навіть не можу згадати своє дитинство... то дуже дивно, наче замість пам'яті у мене чисті аркуші. Ні матері, ні батька не пам'ятаю, перший мій спогад – про монастир.

– Здається, я трохи більш щаслива, ніж ти, – дружньо сказала Найтінгейл.

– Ну тобі справді пощастило, – Венді присунулася трохи ближче до Найтінгейл і обняла її. – Ти нервуєш?

Кілька секунд Найтінгейл мовчала, але потім мовчки кивнула.

Венді абсолютно точно знала, чому Найтінгейл так хвилювалася. Сьогоднішній день був важливим не тільки для Нани, але і для майбутнього всіх відьом, що живуть, для всієї історії. Якщо Нана зможе пережити цей Укус, то здогади Принца підтвердяться, і всі відьми зможуть нарешті позбавитися упередження про те, що вони служать дияволові. Вони перетворять Прикордонне місто на аналог Святої Гори, і, можливо, якось тут збереться безліч відьом. Вони зможуть жити нормальним життям, як звичайні люди, і їм не доведеться більше тинятися і ховатися від облав Церкви.

– Хвилюватися зараз безглуздо, давай краще весь день будемо безцільно хитатися поряд з Наною, складемо їй компанію.

– Безцільно... хитатися? – Найтінгейл недовірливо дивилася на Венді.

– Так–так, ось навіщо ти вирішила повідомити мені про це так рано? Я тепер теж нервуюсь, – заявила  Венді. – І практикуватися у мене тепер настрою немає, тому давай краще сходимо, і провідаємо Нану. Начебто в контракті було щось таке... Як їх там? Оплачувані вихідні?

***

Після вечері в кімнаті Нани було не проштовхнутися – там сиділи Анна, Блискавка, Найтінгейл,

Венді, Роланд, і, звичайно, сер Пайєн. Перед важкою ніччю Нана виглядала дуже невпевнено:

– Гаразд... Я не помру?

– Звичайно ж ні! – всі синхронно замотали головами.

– Це твій перший Укус, тому він не повинен бути особливо болючим, – Венді взяла Нану за руку і заспокійливо заговорила. – Просто візьми в кулак усю свою волю і протримайся.

– Ай, боляче ж, ти мені зараз усі пальці зламаєш! – Нана несвідомо вчепилася батькові в руку. – За час практики в медичному центрі ти стала дуже сильною, як твій батько я пишаюся тобою.

Дівчина кивнула і почала розглядати зібраний натовп, потім, нарешті, зупинила погляд на Ганні. Та ступила вперед і акуратно поцілувала Нану в лоба:

– Ти виживеш, чи не так?

– Ага.