Розділ 87

Розділ 87. Зимові сутінки (частина 1)

– Готуйся! Бий!

Почувши наказ, Венер вклав усю свою фізичну силу в удар списом. Він міцно тримав його обома руками, і влучив вовку прямо в голову. Удар – і піка жалібно хруснула. У противника Венера – вовка – була густа вовна та криваво–червоні очі. Коли тварюка відкрила пащу, Венер побачив два ряди гострих іклів розміром з його великий палець. Він уперше підійшов до демонічної тварюки так близько, і поки та намагалася вчепитися в людину зубами, Венер відчував сніг, що опускався йому на обличчя.

Венеру здавалося, що в нього з голови зникли всі думки, він ніби діяв на чистих рефлексах, які в нього вбили під час тренувань. Він все міцніше стискав зброю, продовжуючи пхати її вперед. Раптом Венер подумав, що час ніби почав текти повільніше, піка вигнулась до краю. Втім, піка була недостатньо гострою і не могла проткнути жилясте черево вовка, тому Венер серйозно побоювався, що вовк таки добереться до нього своїми гострими іклами.

Раптом пролунав гучний хрускіт. Піка не витримала напору вовка і, нарешті, переломилася навпіл. В цей момент протягом часу для Венера відновилося, а вовк полетів униз, намагаючись вчепитися в бетон пазурами та залишаючи на ньому подряпини. Венер жбурнув залишки свого списа вниз, за ​​вовком.

– Рушниці заряджені!

– Вогонь по команді!

Раптом з обох боків від Венера з'явилися стовбури рушниць і той, навчений гірким досвідом, зробив пару кроків назад – у димі та сажі йому виявитися зовсім не хотілося. Втім, закрити вуха він вже не встиг.

Після гуркоту пострілів Венер знову виступив уперед. Поглянувши на поле бою, він зрозумів, що більшість монстрів біля підніжжя стін подохли. Той вовк, якого Венер скинув униз, теж лежав нерухомо. Обернувшись, Венер побачив, як йому хвалько посміхається сусід по кімнаті.

«Стрільбі з рушниці можна навчитися лише за тиждень, так що сильно не пишайся», – подумав Венер і відразу ж переключивши свою увагу на поле бою. Артилерія Принца дуже стала б у пригоді в подібних випадках, але наразі доводилося розраховувати тільки на хвалька з рушницями.

– Ти зламав пік, візьми новий, – Котячий Кіготь простяг Венеру цілу зброю. –

Цей натовп тварюк що, з розуму вижив? Вони нас уже години три атакують начебто...

– Так, вони божевільні, – відповів Венер і схопив піку, після чого став у бойову стійку і приготувався до атаки. – Котра година?

– Майже вже опівдні, – зітхнув Котячий Кіготь. Скориставшись моментом для перепочинку, він озирнувся довкола. – А де брати Джоп та Родні?

– Не крути головою. Ти ж не хочеш, щоб тебе з'їв вовк? – кинув Венер. – Їх поставили на інші стіни, до третьої чи четвертої групи. Як тобі вдалося потрапити до першої групи?

– Я якраз був у черзі на заміну, – засміявся Котячий Кіготь. – Бігав, допомагав щоразу, коли було треба. В останньому бою поранили мого дядечка, так що ось, поставили мене.

– Приготуватись! – раптом пролунав крик дивлячого, перебивши Котячий Кіготь на півслові.

Поглянувши вниз, Венер побачив, що до стіни наближається щонайменше дюжина монстрів. Вони були вже так близько, що можна було розглянути, до якого виду вони належали. Цього разу вовків було лише двоє – решта були дикими кабанами, якимись лисицями та ведмедями, які особливої ​​загрози стіні не становили.

– Удар! – Венер, втім, послухався команди і, синхронно з усіма, завдав удару піком. Звичайно, цього разу його піка просто вдарила повітря. Втім, коли Венер втягнув її назад, то побачив, що вовків уже пристрелили. Ця хвиля монстрів була повільнішою, тому мисливці знову висунулися за стіни і спокійно перестріляли всіх.

Вони від світанку повторювали цей безглуздий цикл дій. Більшість людей спали, коли пролунав перший сигнал тривоги. Венер позіхнув – ця атака демонічних тварин була найдовшою за весь час. Зазвичай атаки тривали дві – три хвилі, але сьогодні демонічні тварюки вирішили, мабуть, йти до кінця. Перших патрульних вже змінив другий загін, щоб дозволити солдатам трохи перекусити та відпочити, а потім знову повернутися на стіну.

Але, на свій подив, Венер зрозумів, що зараз він набагато спокійніший, ніж сам раніше припускав. Почувши команду стрільцям відійти назад, він просто мовчки пропустив їх, відпрацьованим за довгі тренування рухом. Спочатку він дивувався цим правилам і рухам, але потім зрозумів, що вони досить продумані та ефективні.

Інші виглядали так само як  і Венер. Вони міцно схопили свою зброю і стояли з серйозними виразами обличчя. Втім, дехто дуже хвилювався – але при цьому стояли впевнено і ніхто не відійшов назад навіть на крок.

Втім, Венер точно знав, що висока військова мораль підтримувалась не щоденними тренуваннями, а самим Принцом. Після пострілу Венер кинув погляд на середину стіни замку – там стояв Його Високість та уважно оглядав поле бою.

Він з'явився на стіні невдовзі після першого сигналу тривоги, і з того часу нікуди звідти не йшов, невтомно борючись із демонічними тварюками. Він навіть поїсти не ходив, натомість так і стояв на стіні, розпорядившись, щоб сніданок притягли йому нагору.

Подумавши про поведінку попереднього лорда Прикордонного міста, Венер згадав, що той на початку Демонічних місяців дуже швидко змотувався з міста річкою. Разом з лордом вирушала і інша знать, і тільки після їхнього відплиття наступала черга простих громадян. Якщо у них було срібло, то вони могли купити собі місце на човні, біднякам доводилося бігти в фортецю Довгої Пісні пішки. Подумавши про це, Венер підбадьорився.

Так, відмінності між армією лордів фортеці Довгої Пісні та патрульними

Прикордонного міста були величезними. Армія повністю покладалася на зброю та броню, а ще вони іноді мародерствували у старих районах. Вони могли навіть вимагати в іноземних торговців гроші, шантажуючи їх. Венер же вважав, що особливої ​​різниці між тими воїнами та розбійниками не було. А ось патрульні, яких впровадив Його Високість, були дуже потужною групою. Вони навіть не боялися воювати з демонічними тварями, не дозволяючи тим самим проникнути в місто. У минулому на таке була здатна лише фортеця Довгої Пісні.

Варто, наприклад, придивитися до Рибної Ікри – у минулому він був розбійником зі старого району. Раніше його дуже часто висміювали, але після того, як він вступив у патруль і навчився воювати, він перетворився на доброго та порядного громадянина. Ще був Фермі з ненормально здоровою головою, та й сам по собі він був повільним – тому жителі старих районів його часто били. Тепер же, воюючи піком, він був жахливо швидким і спритним, та ще й умів більше за інших. Він продовжував своє тренування навіть після того, як інші закінчували, все завдаючи і завдаючи сотень і тисяч ударів по манекенах. Якось Його Високість сказав йому:

– Якщо незграбний птах хоче перевершити своїх більш граціозних суперників, то йому треба старанно займатися, не зупиняючись, і все в нього вийде.

Спочатку патрульні приєднувалися лише заради додаткового пайка, але  тепер солдати були щасливі, що зважилися. Щодня вони поступово змінювалися всередині, і кожен новий день вони тренувалися ще старанніше, ніж учора. Венер знав, що він не один такий захоплений – він думав, що всі інші відчувають те саме. Можливо, це можна було описати ще однією цитатою Його Високості – вони були командою, краще за яку ніде не було.

Раптом пролунали два короткі сигнали горна. Це було попередження воїнам, що до міста наближається гібрид. Венер придивився в далечінь, і помітив крилатого гібрида з головою лева, який був дуже схожий на те, що минулого разу прорвався до міста.

«Вдруге зустрічаємося!» – подумав Венер – «Але цього разу все буде по–іншому. У нас тепер не тільки стрілки є, а й артилеристи».

Повернувши голову, щоб ще раз поглянути на Принца, Венер раптом помітив, що поруч з Його Високістю ширяє якесь світловолосе дівчисько.