Розділ 127

Розділ 127. Венді

Коли Роланд заснув, Найтінгейл тихо вислизнула з туману, підійшла до його ліжка і тихо поправила ковдру, накривши руку Принца. Потім вона на кілька секунд завмерла біля ліжка, спостерігаючи за Роландом, а потім так само тихо ковзнула в туман і пройшла крізь підлогу прямо до своєї кімнати.

– Ти ще не спиш? – Здивовано поцікавилася вона, побачивши, що Венді сидить на ліжку і читає.

– Я боюся, що ти вчиниш якось безглуздо ! – Венді дивилася на Найтінгейл. – Його Королівська Високість не дитина! Ну невже обов'язково спостерігати за ним доти, доки він не засне?

– Його Королівська Високість розіслав іншими містами гінців, щоб ті поширювали чутки про те, що Асоціація Співробітництва Відьом тепер тут! Я маю бути поруч з ним, на випадок, якщо раптом хтось почує новини про відьом і вирішить нашкодити Його Високості!

Найтінгейл взяла вологий рушник і протерла їм обличчя. Потім вона розв'язала стегновий пояс, зняла шкіряні напульсники та жилет, потім, нарешті, вислизнула зі своїх білих одягів. Цей костюм був одним із нових винаходів Принца, якщо Найтінґейл накине поверх нього білий плащ із капюшоном, то зовсім перестане привертати увагу. Це було ідеальне вбрання для вбивці. Принаймні Найтінгейл думала саме так.

Вона акуратно склала свій новий одяг, пригладивши кожну складочку, а потім одягла своє спокусливе тіло в шматок муслінової тканини. На її плоскому животі та стегнах не було видно жодного сліду жиру.

– Таке просто неможливо, – заявила Венді, відкладаючи книгу вбік. – У замку багато наших сестер, ще тут ходить охорона. О! Ось що! Ти ж сама поклала Медальйон Божественної Кари йому під подушку! Ніколи не розуміла, як ти можеш торкатися... цієї речі.

– Ну, я все ще відповідальна за безпеку Принца, – відповіла Найтінгейл, сідаючи на своє ліжко, знімаючи черевики з довгих тонких ніг. Потім вона лягла і повернулася до Венді.

– Ти що, не чула, що я тоді сказала? – зітхнула Венді. – Вероніка, ми – відьми!

"Я знаю, Венді!" – подумала Найтінгейл. – "Так, відьми. А Його Королівська Високість сказав, що запросто може одружитися з відьмою! Так, він прямо так і сказав! І... І це була не брехня!"

Звичайно, така інформація була дуже цінною, і видавати її Найтінгейл не хотілося, тому вона промовчала, попросивши пробачення у Венді. Потім вона змінила тему:

– Що ти думаєш щодо церкви?

– А з чого раптом ти питаєш? – Венді вразилася, почувши запитання.

– Коли я була з Його Королівською Високістю там, у фортеці, туди з'явився Первосвященник і запропонував Принцу допомогу церкви у завоюванні трону.

– І що Принц відповів? – Натягнутим голосом запитала Венді. – Чи він попросив тебе піти, і тільки потім почав розмовляти?

Найтінгейл, посміхнувшись, похитала головою і м'яко сказала:

– Він просто попросив мене не заходити в зону дії Медальйона Божественної Кари, який приніс із собою священник, а на себе він такий не вдягнув. Венді, Принц не погодився на пропозицію церкви, він його відхилив!

Венді відчула явне полегшення, потім меланхолійно промовила:

– На жаль, наші можливості для допомоги Принцу обмежені... А ось у Церкви... Її сили розкидані по всьому континенту. Якби Його Високість прийняв пропозицію, то, боюся, дуже скоро зійшов би на трон.

– Про це точно знати може лише Бог... Його Високість сказав, що Первосвященник ніс якусь нісенітницю, і йому не можна було вірити, – відьма на кілька секунд замовкла. – А потім сталося ще щось важливе.

Вона дістала червону та чорну пігулки, і показала їх Венді.

– У тумані вони такого ж кольору, як і каміння Відплати, це просто незбагненно! Ми з тобою обидві знаємо, що відьми, яких розкрили, найчастіше ковтали камені Відплати, що рівнозначно самогубству. Первосвященник сказав, що ці пігулки були виготовлені у Молільні у Святому місті, я пам'ятаю, що ти жила там у монастирі. Ти колись чула про Молільню?

Венді допомогла Найтінгейл втекти зі Срібного міста, і під час втечі відьмам довелося відбиватися від охочих до нагороди городян, які їх переслідували. Один із їхніх способів помсти був таким – вони змушували лиходія ковтати його власний Медальйон Божественної Кари, після чого лиходій невдовзі помирав. Його тіло висихало наче від нестачі води, і виглядала немов викинута на берег під спекотним сонцем риба.

– Я ніколи про таке не чула... – Венді заплющила очі й почала повільно розповідати. – Своє свідоме життя я розпочала вже в монастирі у Старому Святому Місті. Монастир був оточений високими мурами, і майже не було видно неба. Нас усьому вчили привітні черниці – читати, писати й навіть розуміти намальовані карти. Я все ще пам'ятаю, як звали мою вчительку – Фарія. Якось вона дала нам почитати книгу, у ній було написано про Старе Святе місто. У ньому є і собори, і монастирі, всякі пам'ятники та стели... Але я ніколи не чула про Молільні. У монастирі я прожила більш як десять років, а потім... сталося дещо.

Венді вже якось казала, що одного разу монастир атакувала якась відьма, і в тій атаці загинуло багато людей. Венді, скориставшись хаосом, втекла з монастиря.

– Я не знаю, у якої відьми вистачило сміливості схопитися з церквою, але вона врятувала тобі життя, – сказала Найтінгейл.

– Ні, Вероніка, ти не зрозуміла. Та відьма прийшла із церкви! – похитала головою Венді. – Вона була, як і я, одна з послушниць монастиря.

– Що... Що ти маєш на увазі?

– Дівчатка у монастирі ділилися на три групи. Одна складалася з таких дівчаток, як і я, тих, хто з самого дитинства опинився в монастирі і не знав своїх родичів. Інша група складалася з підібраних церквою на вулиці безпритульних, яких відправляли у всі монастирі. В останній групі були дівчата, яких продали церкві їхні батьки. Ми були розділені за віком і жили в різних будинках та й навчали нас по–різному. З раннього дитинства нас вчили читати, з десяти до чотирнадцяти років ми вивчали молитви та пісні, а після чотирнадцяти – етикет. Ранні заняття називалися уроками грамотності, другі – уроками хорового співу, а треті – уроками гарної поведінки. Щойно дівчатка виростали, їх відвозили з монастиря.

Венді вперше заговорила з Найтінгейл про монастир у таких подробицях, раніше вона навіть не згадувала, що з нею діялося в ті роки.

– У перші свої роки там я часто посеред ночі чула крики дівчаток, вони лунали з кімнат хорового співу та кімнат гарної поведінки. Я не розуміла, що там відбувається, доки не доросла до уроків співу. Потім я дізналася, що іноді вночі важливі шишки з церкви заявлялися в спальні дівчаток, витягували деяких з ліжок і тягли за собою. Дівчата поверталися вже к полудню... Але іноді... Іноді поверталися не всі.

Найтінгейл стиснула губи, вона ясно розуміла, до чого веде Венді.

– Такі речі відбувалися один–два рази на місяць, іноді навіть два дні поспіль. І ось настав день, коли потягли й мене. Моя перша вчителька Фарія власноруч виштовхнула мене зі спальні і прошепотіла мені, що я повинна лише перетерпіти, а потім все буде добре. Вона затягла мене до кімнати в кутку саду, яка наполовину була вкопана в землю. У кімнаті було дуже світло, і я роздивилася, як знущаються з інших дівчат зі старшого класу... Там було чотири чи п'ять чоловіків, – голос Венді здригнувся. – Коли вони підійшли до мене, одна з дівчат раптом вирвалася з мотузок і кинулася на найближчого чоловіка, схопила його за шию і вбила, наче він був курчам – вона звернула йому шию!

– Вона... вона прокинулася?

– Не знаю, – похитала головою Венді. – Одягу на чоловіках не було, але каміння Відплати вони так з шиї і не зняли... Але вона таки змогла вбити їх усіх! Мені здалося, що вона хотіла живцем здерти з одного шкіру, а потім відривати одну кінцівку за іншою, але щоб той був ще живий у процесі. Його передсмертні слова були... виняток. На крики чоловіків прибігла варта і Фарія, яка стояла за дверима. Вони відразу ж відчинили залізні ворота і рвонули всередину, але, побачивши картину, що відкрилася перед ними, застигли на місці. Та дівчина кинулась і на них.

– Вона була відьмою? – схвильовано запитала Найтінгейл. – Варта не змогла їй нічого вдіяти, так?

– Аж надто були нерівні сили... Пізніше я дізналася, що вся варта належала до Армії Суддів. Один зі стражників подув у свисток, а другий вийняв меч... Але як тільки перший перестав свистіти, то побачив, що дівчина стоїть просто перед ним. А потім вона пробила його грудну клітку долонею, для неї їхня залізна броня була немов папір.