Розділ 145

Розділ 145. Пошук слідів, пошук причини (частина 1).

Коли Тео увійшов у таверну, то він відразу почув спертий і вологий запах, у якому вгадувалися нотки алкоголю.

У напівтемряві залу він роздивився групу спітнілих чоловіків з голими торсами, які сиділи навколо одного зі столів і один за одним вливали у свої роти кухлі з дешевим пивом, голосно при цьому сміючись і перемовляючись. По залі туди–сюди раз у раз снувала офіціантка, одягнена в одяг, що більше відкривав, ніж приховував.

Уважно вивчивши все приміщення, Тео нарешті знайшов те, навіщо він сюди прийшов. У найдальшому і темнішому кутку зали сидів юний хлопець, повністю прихований у темряві. Єдине, що в тому кутку можна було роздивитися, була висохла дика троянда, яку хлопець навмисне поклав на стіл перед собою.

Помітивши хлопця, Тео спочатку вирушив до барної стійки та замовив собі кухоль пива. Повільно потягуючи пиво, ніби бажаючи насолодитися його гіркуватим смаком, він уважно й непомітно оглядав кімнату в пошуках ще когось, хто виявляв інтерес до того хлопця, який сидів у темному кутку. Результат огляду Тео задовольнив – так, люди час від часу кидали у той кут випадкові погляди, але більшість із них робили це зовсім не усвідомлено. Не зводив очей з кута один–єдиний чоловік, що сидів за центральним столиком, і намагався сховати свій інтерес за кухлем пива.

Цілком типова для тіньових щурів ситуація – одна людина укладає контракт, інша його доглядає. Тео був знайомий з такою тактикою ведення справ.

– Ще кухоль! – гукнув він до бармена. – З льодом!

– Сер, за пиво на камінні доведеться заплатити вдвічі дорожче! – нагадав йому бармен.

Почувши це, Тео кинув бармену срібний роял.

– Що більше льоду, то краще!

Схопивши кухоль з пивом, від якого вгору підіймалася морозна пара, Тео відправився прямо до хлопця, який сидів у темному кутку і поставив своє пиво на стіл так, що воно пролилося на засохлу троянду. Краплі холодного пива побігли по пелюстках троянди, а хлопець, побачивши це, підняв очі й подивився на Тео.

– Добре пиво треба пити, а не столи їм поливати! Ти збожеволів, чи що?

– Це моє підношення дикій троянді, – заявив Тео, сідаючи навпроти хлопця. – Я тебе вже давно шукаю, чи знаєш.

– Це означає лише одне – ти весь час шукав не в тих місцях, – скрипучим голосом відповів йому хлопець. – Ну та гаразд... Ти клієнт... Ну і що тобі від мене треба? Що ти хочеш? Щоб я знайшов докази, щось поцупив, знайшов втрачені речі або просто бажаєш позбутися чогось краденого?

– Не зовсім. Я хочу, щоб ти допоміг мені поширити деякі чутки.

– Це у сферу послуг Дикої Рози не входить, чи знаєш, – хлопець похитав головою.

– Ну, ось тільки не треба відразу робити невірні висновки. Ти точно зацікавишся, адже я плачу за роботу золотими, – Тео постукав пальцем по столу. – Я ж не якийсь там сосунок з вусиками, що ледь прорізалися. Іноді щоб переконатися, що жертва заковтнула приманку, потрібно цю приманку зробити якомога помітнішою. Та й доказів така робота не залишає, тож у тебе ніхто не вийде. Це набагато безпечніше, ніж та сама крадіжка.

– Звучить досить логічно, – усміхнувшись, погодився хлопець. – Ти найняв когось ще крім членів Дикої Рози?

– Я повністю довіряю вам і впевнений, що ви впораєтеся зі справами без сторонньої допомоги. Зрештою, це містечко не таке вже й велике. Назви інших... Організацій... Не видалися мені надійними.

– Тут кількість пропозицій по роботі дуже невелика, так що часом буває важко знайти гідних ділків. У Срібному місті висока конкуренція, бач, – хлопець підняв троянду, потряс її, а, коли з неї злетіли останні краплі пива, він прибрав квітку в кишеню. – Ну і яку чутку нам потрібно поширювати?

– Деякі новини про відьом, – засміявся Тео. – Організація під назвою "Асоціація Співробітництва Відьом" таки знайшла свою Святу Гору, а ще вони змогли позбутися болю під час укусів демона, тому вони знайшли свій рай.

– Мужику, твої новини... – хлопець прицмокнув губами. – Досить застарілі. Я хоч рідко відмовляюся від думки когось обдурити, але ж повинні твої чутки звучати хоч трохи правдоподібніше! Дай подумати... Ти або хочеш викрасти якусь відьму, або заманити в пастку Церкву. Другий варіант не уявляє тобі нічого доброго, якщо ти, звичайно, не хочеш вчинити самогубство, так що, я вважаю, правдивий перший, – тут він вульгарно посміхнувся. – На жаль, всі відомі мені мисливці на відьом вже давно мертві. Попри те, що вони були обвішані Медальйонами Божественної Кари, успіх їм не посміхнувся, відьми, зрештою, не ідіотки.

– А чому в цей слух ніхто не повірить? – Зацікавлено запитав Тео.

– Організація, яку заснували відьми, має бути таємною та секретною. Якби чутки були правдою, то Церква вже давним–давно почала діяти. От якби я, наприклад, відьма, то ніколи б на такий слух не купився, і, підкоряючись здоровому глузду, пішов би в протилежний бік. А щодо відсутності болю при укусі демона... Ти це серйозно? Всі знають, що відьми – це посланці Диявола, тож навіть самі відьми не повірили б у таку відверту нісенітницю!

– Все одно я замовлення не скасовую, – затявся Тео.

– Ну, бажання клієнта завжди закон, – хлопець знизав плечима. – Мені справи немає, просто потім не приходь і не скаржся, що я не попереджав. Це буде коштувати тобі двадцять золотих роялів.

– Платіж одноразовий?

– Звичайно. Дика Роза позик не видає, і нічим, крім грошей, не бере, – хлопець розвів руками. – Наш бізнес заснований лише на довірі та чесності!

Тео зітхнув, але потім мовчки витягнув із внутрішньої кишені мішечок із грошима. Перевернув його, і на стіл висипалося дев'ятнадцять золотих монет. Потім він потягся до ще одного, що висів на поясі, і вийняв звідти сотню срібних монет, і потім посунув усю купу монет до хлопця, що сидів навпроти. Той спробував одну монету на зуб, після чого згріб решту до себе в мішок.

– Отже, чутки дійдуть до відьомських вух?

Після того, як хлопець отримав оплату, він став виглядати набагато приязнішим:

– Дика Роза прийняла твоє замовлення. Для нас взагалі немає нездійсненних завдань! Як я й сказав раніше, у цьому місті надто сильна конкуренція, тож якби ми спробували обдурити клієнта, то дуже скоро за це поплатилися б своєю репутацією. Якщо ти не збираєшся їхати на захід і годувати там своєю байкою когось ще, то можеш залишитись у цьому місті та незабаром сам почуєш, що люди передають твої новини один одному. Ну і, звичайно ж, говоритимуть вони, доки їм самим не набридне. Гаразд, якщо коротко: я бажаю тобі успіху у твоєму полюванні. Якщо раптом примудришся зловити якусь відьму, не відправляй її до Церкви! Більше грошей заробиш, продавши її аристократам. Якщо сам не знайдеш, кому продати, або боїшся гніву Церкви, то приходь до нас, ми візьмемо лише невеликий відсоток за пошук.

Домовивши, хлопець підвівся, схопив свій мішок і вийшов із таверни. Не минуло й хвилини, як на вихід вирушив і другий, відповідальний за безпеку перемовника. Наступні п'ятнадцять хвилин Тео просто мовчки сидів і потягував своє пиво, потім зригнув і пішов із таверни.

Нарешті завдання, яке Його Високість доручив Тео, завершено. Він відвідав усі великі міста: і хребет Загиблого Дракона, і Червоноводне місто, і ось тепер і Срібне місто. Він скрізь шукав місцевих шахраїв, яких наймав для поширення чуток у всіх куточках міста. Такі таємні організації були у будь–якому місті, навіть столиця не була винятком. Ці організації займалися чим завгодно: вони могли забратися кудись, наприклад, або поширити новини, які Тео ніяк не міг поширити легальними шляхами. Їхній успіх залежав від того, скільки грошей пропонував замовник.

У всьому цьому підприємстві була єдина проблема – іноді знайти перемовник було дуже важко, а ще важче було завоювати його довіру. Представник зграї вступав у діалог тільки після того, як Тео використав правильну фразу, причому за кожну з цих фраз Тео довелося заплатити по п'ять золотих роялів. На душі Тео було неспокійно. Якби він не мав деякого досвіду, отриманого в столиці, то він далі хребта Загиблого Дракона досі не пішов би.

Повертаючись назад у готель, він раптом помітив, що щось не так.

За ним хтось стежив.

Хоч переслідувач і був дуже обережним, немов професійний охоронець, Тео все ж таки зумів розпізнати стеження. Він вийняв кинджал, притиснув його до талії і зайшов за ріг, ступаючи на незнайому йому вуличку.

Переслідувач із Дикої Рози? Тео спеціально перевернув мішечок з грошима догори дном, щоб показати, що більше у нього грошей немає, щоб не провокувати шахраїв на пограбування. Зазвичай вони не намагалися пограбувати клієнта, що вже заплатив, якщо у того з собою була всього лише сотня срібних монет.

Тео втиснувся спиною в стіну, рахуючи кроки, що швидко наближаються. У той самий момент, коли його переслідувач порівнявся з вуличкою, куди загорнув Тео, він рвонув уперед і приставив до горла незнайомця свій кинджал.

– Не рухатись! – тихо зашипів він.

Він чекав будь–чого, але тільки не того, що сталося – його противник раптом перетворився на туман і зник.

Та це ж відьма! Зрозумівши, Тео хотів було гукнути її, але раптом він отримав сильний удар ззаду в область шиї. Він раптом відчув нудоту і, не зумівши впоратися з запамороченням, упав на землю.