Розділ 200

Розділ 200. Мисливці та жертви

– Фрекл! – заволав хтось із помічників. – Він поранений!

– Не чіпайте його! – загарчав Брайан. – Я огляну його поранення, а ви продовжуйте стріляти!

Він впхнув свою зброю в руки свого помічника, який допомагав при перезаряджанні, і пригнувся, щоб підібратися ближче до пораненого. Той був ще свідомий, і слабким тремтячим голосом запитав:

– Капітане, я... Скажіть, я помру?

Спис увійшов йому в нижню частину грудної клітки, і було неясно, наскрізь чи ні. Втім, солдат вільно дихав, тож, швидше за все, легені були не зачеплені. Під час уроків з культури Його Високість коротко розповідав про різні внутрішні органи людського тіла та про те, які дії потрібно робити у разі поранення. Найкращим рішенням, яке міг придумати Браян, було поки не чіпати бійця і почекати кінця битви, а потім уже покликати міс Нану, щоб та залікувала поранення.

– Боляче? – спитав Брайан.

Фрекл із зусиллям кивнув головою.

– Ну, якщо боляче, то точно не помреш, – спробував підбадьорити його Брайан, поплескавши того по голові. – Ти ж знаєш про здібності міс Нани, правда?

– Еммм, – Фрекл насилу посміхнувся. – Коли все мирно, то люди... Як би сказати... Хочуть подивитися на її вміння. А я... Я нарешті зможу їх випробувати на собі.

– Правильно! Тримайся!

Коли Брайан повернувся до бійниці, то помічник, схилившись, стурбовано запитав:

– А чому ви не вийняли спис?

– Якби я його витягнув, то, швидше за все, замість допомоги нашкодив би ще сильніше. Відкрилася б кровотеча... Пізніше, на уроках, ти теж про це дізнаєшся, і зрозумієш, – він на мить замовк. – Зараз все, що ми можемо зробити для Фрекла, це якнайшвидше перемогти ворога.

***

Стоячи на своєму піднесенні, Роланд виразно бачив, як ворожий натовп мчить у напрямку міста.

У той момент, коли натовп добіг до перших бункерів, він злегка скинув швидкість, а коли добіг до третіх, то опинився під потужним перехресним вогнем.

Завдання Ехо в цій битві було досить простим. Дарма що  ворожа сила була витягнута в довгу лінію, вона продовжувала лізти вперед під впливом сфабрикованого наказу.

Щомиті на землю падав хтось із натовпу, і вороги нічого не могли з цим вдіяти. Їм довелося атакувати укріплення, які ні списи, ні мечі, не брали, тож натовп людей Тімоті не міг зробити нічого, крім завзятого просування вперед.

Після того, як натовп перевалив уже за третій ряд бункерів, він перетнув і трьохсотметрову позначку – це означало, що гармати тепер слід було заряджати картечними патронами. Потрапляння до цієї зони стрілки між собою прозвали "кроком у зону смерті".

Блискавка, що літала вгорі, підняла яскраво–червоний прапор.

Двадцять потужних гармат дивилися прямо перед собою, з їх дул ішов дим і виривалося полум'я. Роланд грубо прикинув, що група досвідчених стрільців зможе робити приблизно три постріли за хвилину, а група новачків – два. Можна було сказати, що тепер швидкість стрілянини артилеристів Роланда приблизно дорівнювала така в артилеристів часів громадянської війни в Америці. Втім, американці стріляли величезними важкими ядрами, і їм доводилося після кожного пострілу чистити дуло гармати і знову наводити його на ціль. Картечні ж набої можна було відстрілювати не цілячись, та й гармату чистити не треба було, саме тому швидкість стрільби тутешніх артилеристів і була такою великою.

А ось для ворога така швидкість стрілянини стала неприємною звісткою. А вже те, якою забійною силою володіли картечні заряди, і зовсім могло б шокувати. Кожна куля могла пробити наскрізь двох-трьох людей. Хоч  таблетки пригнічували біль, страх вони не могли придушити.

Спостерігаючи за тим, в яку м'ясорубку потрапили люди навколо них, більш щасливі з натовпу зжахнулися – вони так і не змогли придушити первісний страх смерті. Та вони й спочатку не були такою вже армією з бездоганною залізною волею – без таблеток ці люди були лише купкою нетренованих цивільних без бойового досвіду. Коли на дорозі замертво лягла приблизно половина сили, ті що вижили, один за одним, кинулися в біг.

Те, що почалося з однієї людини, миттю поширилося по всій юрбі. За ним побіг другий, третій, четвертий... Передні ряди припинили атаку, розвернулись і побігли у зворотному напрямку. Артилерія знову змінила тип набоїв на цілісні ядра і прицілилася в середину дороги. Солдати в бункерах так і не припиняли свою стрілянину.

Гори трупів на дорозі  все зростали та зростали.

Як тільки адреналін в організмі Левіна ліг і серце припинило битися часто, в грудях у лицаря повільно став зароджуватися страх.

На початку відьму, одягнену в дивний одяг, помітили щонайменше двадцять людей. Вона й була тією, що створила такий жахливий хаос. Помітили її в лісі, відьма замаскувалась на найвищому рівні, практично повністю злившись з навколишнім пейзажем. Якби вона не рухалася вперед, наказуючи людям залишатися на середині дороги, то її не помітили б.

Навіть після того, як її виявили, відьма примудрилася заподіяти досить великі проблеми для Левіна. А він виявив, що для імітації звуків вона навіть рота не використовувала, звуки виникали в повітрі прямо з нізвідки. Іноді вони лунали ліворуч, іноді праворуч, а іноді навіть звідкись ззаду. Зміст криків теж постійно змінювався, голос то зображував акцент Левіна, що наказує наступати, то просто кричав про допомогу.

І тільки-но воїни зібралися було її оточити і знешкодити, знову з'явилася друга, одягнена в біле, відьма.

Знову побачивши її, Левін згадав жахливу сцену того, як відьма вбила Лемана Хауза.

У руці вона тримала якийсь міні – арбалет сіро-білого кольору, і в той самий момент, як з нього вилетіла іскра, пролунав гучний звук і один із людей упав на землю.

Люди, що оточили другу відьму, раптом перетворилися на купу переляканих кретинів.

Броня не могла захистити Левіна, та й від щита особливої користі не було – той масивний залізний щит, який був у Левіна, переломився навпіл. Тільки це дуже недвозначно натякало на міць відьомської зброї.

"Боюсь, єдина зброя, яка може зрівнятися з цим за силою, це арбалет", – подумав Левін. Якби він не пригнувся, то вже давно перетворився б на труп.

Але звичайний арбалет не міг стріляти кілька разів поспіль!

Левін зрозумів – проти здатності відьми ставати невидимкою і проти її потужної зброї вони не мали жодних шансів. У той момент, коли він це усвідомив, його ніби холодною водою обдало.

– Прийміть ще таблеток і вбийте її відразу, як вона з'явиться!

Попри те, що він наказав іншим атакувати, сам Левін завбачливо відбіг назад і кинувся в ліс у той самий момент, коли відьма відвернулася на нападників.

Але він відразу передумав – вирішив, що безпечніше залишатиметься в натовпі, і тоді відьма не посміє його атакувати.

Та й ліс був якийсь дивний – товста трава виросла практично по коліна Левіну, і йому було незручно пересуватися – він постійно спотикався. Коли він, нарешті, чортихаючись вивалився з лісу, то від сцени що з’явилася перед його поглядом Левін, зупинився на місці, як укопаний.

Дія пігулок ще мала бути в силі, то чому натовп... відступав? Ні, "відступав" було явно невірним словом – натовп у паніці тікав. Тих, хто рухався недостатньо швидко або зовсім стояли на місці, безжально відштовхували вбік, валили на землю і затоптували. На початку атаки натовп біг уперед зі швидкістю коней, і зараз вони тікали майже швидше, піднімаючи за собою стовпи пилу. Левін, поспостерігавши, вирішив не ризикувати та не намагатися їх зупинити.

Що ж там, чорт забирай, сталося? Левін все ніяк не міг зрозуміти, як же у ворога вийшло здолати півтори тисячі людей за такий короткий час. А вже з огляду на те, що всі бійці взяли пігулки!.. Люди Принца що, справжні монстри?

Раптом позаду нього пролунав звук чиїхось кроків по траві. Стиснувши зуби, Левін різко витяг свій меч і завдав блискавичного удару собі за спину. У цей критичний момент його удар був таким швидким, як ніколи, лезо було схоже на спалах блискавки. Але він не встиг – раптом знову побачив спалах вогню. У лезо його меча врізалося щось дивне, що висікло стовп іскор, а потім вп'ялося в долоню Левіна, ніби паралізуючи всі почуття в долоні.

Поглянувши вниз, Левін виявив, що добра половина долоні відсутня, і на її місці зяє жахлива рана, що відкривала вид на червоно-білі м'язи та кістки. Не в змозі завдати по відьмі ще одного удару, він зробив кілька кроків назад і спіткнувся об якийсь корінь.

Коли він опинився на землі, відьма наступила йому на плече ногою і притиснула холодну зброю до лоба Левіна. Зі свого місця на землі Левін міг розгледіти заховане під капюшоном обличчя відьми.

Таке гарне...

Це була його остання думка перед тим, як прогримів постріл.