Розділ 202

Розділ 202. Шлях розвитку

Роланд ковтнув чаю і сказав:

– На додаток до всього я збираюся ввести у фортеці Довгої Пісні систему початкової освіти. Це буде для тебе свого роду іспитом на профпридатність і покаже, чи ти й далі працюватимеш заступником, чи ні.

Почувши слово «іспит», Петров підскочив.

– Система початкової освіти?

– Так, – з усмішкою кивнув Роланд. Зараз був просто ідеальний момент – храм знищений, первосвященника і більшість послідовників убито – час розпочинати свою ідеологічну обробку. Звичайно, він не сподівався перетворити всіх вірян на нормальних робітників, які дотримувалися б його ідеалів. Він просто сподівався ще сильніше послабити вплив Церкви. У випадку, якщо Церква хотіла й далі насаджувати своє мракобісся у фортеці, то у Роланда в голові було багато планів про те, як це запобігти. Церкві навіть не слід думати про те, щоб побудувати тут новий храм.

– Початкова освіта має бути доступною для всіх жителів фортеці віком до сорока років, незалежно від їхньої статі та походження. На заняттях викладатимуть читання та письмо, простий рахунок, природознавство та уроки ідеології, – Роланд махнув рукою, зупиняючи готового вже поставити питання Петрова. – Не турбуйся, витрати на це все вираховуватимуться з частки доходу, яку ви платите до Прикордонного міста. З наступного місяця платити ти маєш лише двадцять відсотків, що залишилися десять пустиш на освіту. Наймаєш на них кілька вчених зі столиці, або тутешніх аристократів, лицарів або сквайрів. Але взагалі їм велика зарплата ні до чого, а десять відсотків — це тисяча золотих роялів. Тож тобі доведеться витратити ці гроші на щось ще щодо освіти.

Подумавши кілька секунд, Петров відкрив рота і запитав:

– Ваша Високість... Ви хочете сказати, що я маю мотивувати людей відвідувати уроки, обіцяючи їм за це гроші?

«Так, цей хлопець справді розумний», – подумав Роланд, і засміявся.

– Так все вірно. Більшість людей – ну, крім дітей, звичайно – вдень заробляють собі на життя, тож уроки мають бути вечірніми, щоб не відривати людей від роботи. Але ніхто не захоче після важкого робочого дня йти кудись на заняття замість відпочинку. Не кажучи вже про те, щоб думати, читати та писати після роботи.

– І через це ти маєш чимось заманити їх на уроки. Наприклад, забезпечивши їх безкоштовною вечерею з м'ясом, або заохочуючи успішних в навчанні людей грошовими призами, ну і так далі. І звичайно ж, тобі треба буде організувати велику та світлу кімнату для уроків, – Роланд на мить замислився. – Коротше, тобі потрібно зробити все, щоб розрекламувати середню освіту всім жителям фортеці. Як я вже сказав, це свого роду іспит для тебе. Через рік читати та писати мають вміти більш ніж половина тутешніх мешканців.

– Але Ваша Королівська Високість... – Петров засумнівався. – Не має значення, кого я найму – справжніх вчених чи аристократів, ніхто з них не вміє викладати простолюдинам грамоту! Не кажучи вже про «природознавство» та «ідеологію», – Петрову довелося прочитати два незнайомі слова по складах. 

– Я сам цих слів не розумію! Боюся, найнявши цих людей, ви навряд чи зможете досягти бажаного результату.

– Не хвилюйся, я про це вже подумав, – Роланд трохи помовчав. – Я надішлю з Прикордонного міста кілька людей, вони допоможуть все організувати. На додаток – я тобі навіть підручники надам. Мої люди вже вміють викладати, так що вони навчать найнятих тобою вчителів. А потім треба буде вже починати давати тутешнім людям уроки. Всі додаткові угоди ми проведемо тоді, коли найняті тобою люди приїдуть і пройдуть навчальні курси з викладання.

Таким чином виходило, що якщо Петров хотів і далі керувати фортецею Довгої Пісні, то він змушений був працювати пліч–о–пліч з людьми Принца. Якщо Петров ставитиме ціпки в колеса Міністерству Освіти, то про це в Прикордонному місті дізнаються практично миттєво.

Побачивши, що Петров не мав заперечень. Роланд почав пояснювати останній наказ:

– По-третє,  я збираюся побудувати між фортецею та Прикордонним містом дорогу, щоб каравани та пішоходи витрачали менше часу на подорожі.

– Ваша Королівська Високість, але хіба ми вже не маємо дороги? – здивовано спитав Петров.

«Брудна стежка тепер вважається дорогою? Та вона навіть двох метрів завширшки не досягає, і в дощ перетворюється на одну суцільну брудну калюжу. Високошвидкісні візки на цій так званій дорозі проїдуть до першої ями», – подумав Роланд.

Потім він похитав головою:

– Я хочу побудувати дорогу, яка  буде шириною, як мінімум дозволяти двом візкам їхати пліч-о-пліч. Рівну і пряму дорогу, яка в дощ не перетворюватиметься на невідомо що. Таку ж, як у нас у Прикордонному місті.

– Ви маєте на увазі щебеневу дорогу? – в.о. Герцога неймовірно здивувався. – Вартість такої дороги дуже велика. Адже для цього потрібно, щоб муляри розкололи каміння і відібрали уламки приблизно одного розміру. Дорога з гравію від фортеці до Прикордонного міста буде коштувати вам щонайменше п'ять тисяч золотих монет! І, з усією повагою, звичайно, ми ніколи не зможемо зібрати таку суму, не збільшуючи податки.

– Від фортеці мені потрібна тільки робоча сила, – заявив Принц. – Розішлеш по всіх західних землях наказ про набір людей. Набиратимеш не лише у фортеці, а й із земель інших аристократів. Щомісячна зарплата буде шість срібних монет, – гадаю, з такою сумою набереться безліч охочих.

– Для робітника шість срібних роялів це велика зарплата, – кивнув Петров. – Скажіть, скільки людей мені потрібно зібрати?

– Ну щонайменше дві тисячі, – відповів Роланд.

Сума, яка б щомісяця йшла на зарплату для такої величезної кількості людей, була чимала. А вже скласти її із сумою на зарплати мулярів та гравійників –  інші аристократи точно можуть вважати ідіотом за безглузді витрати. Небагато лордів горіли бажанням будувати щось, що в принципі не могло принести їм хоч якийсь прибуток. Ці думки позначалися на обличчі Петрова, немов на величезному телеекрані. Але тепер Прикордонне місто почало продавати парові машини, і вкладення отриманого прибутку на розвиток інфраструктури здавалося цілком логічним та вигідним кроком. Врешті–решт Роланд і не збирався набивати свої сховища золотими монетами, чим зазвичай займалися новоявлені багатії.

І одним з найважливіших завдань було будівництво якісної та міцної дороги, що з'єднує Прикордонне місто та фортецю Довгої Пісні. Вона дозволить не лише спростити торговельні процеси між двома містами, а й у разі чого допоможе швидко перекинути велику кількість озброєних солдатів. Якщо пересуватися між містами буде так само незручно, то Роланд у разі отримання повідомлення про тривогу зможе дістатися фортеці тільки через три доби. На той час буде величезний шанс того, що на вежах фортеці вже майорітиме ворожий прапор.

– Зрозуміло, – сказав Петров.

– Отже, у тебе тепер багато справ, тож я скоро вирушу назад до Прикордонного міста. Підійди до завдання з розумом, містере посол, не підведи мене.

– А що Ви збираєтеся робити з людьми, які сидять у в'язниці, Ваша Високість? – Запитав Петров через пару секунд тиші.

Роланд уперше не знав, що на це відповісти. Він подумав і, нарешті, сказав:

– Годуйте їх. Вони все одно довго не протягнуть.

***

Зійшовши на борт «Маленького Міста», Принц нарешті вирушив додому.

– Здається, ви не в такому вже й хорошому настрої, – сказала Найтінгейл, що з'явилася поруч. – Це через тих цивільних?

– Їх усіх змусив Тімоті, – зітхнув Роланд. – Якби не він, то вони не прийняли б пігулки. Не поводилися б, як бездушні послушники та не вмирали б у тих тюремних камерах на чужині.

– Але це не ваша вина, – сказала Найтінгейл, взявши Роланда за руку.

– Звичайно ні, – впевнено відповів він. – Якби я їх не зупинив, то Прикордонне місто стало б ще однією жертвою спраги влади Тімоті. І, звичайно ж, ще у всьому винна Церква – адже це вона зробила пігулки.

– І саме тому Ви її розгромите та покладете всьому кінець. Людям більше не потрібно буде вбивати один одного заради таких безглуздих речей, адже так? – З посмішкою поцікавилася відьма. – Неважливо, чи відьми, чи звичайні люди, під Вашим правлінням усі заживуть щасливо.

Роланд подивився Найтінгейл у вічі та кивнув:

– Так. Обіцяю.