Розділ 214

Розділ 214. Подорож до Столиці

Торговий флот вирушив по одному з відгалужень Червоноводної річки, і пройшовши Срібне місто, увійшов до Великого Каналу, який і вів до столиці.

Тео раптом згадав, що якось у "Хроніках Грейкасла" він прочитав, що дві сотні років тому тут ще була необжита пустеля. Щоб полегшити транспортування срібла назад до столиці, король Вімблдон перший найняв мулярів і близько десяти тисяч підсобних робітників. На будівництво каналу пішло двадцять років, а потім, нарешті, пряме сполучення між шахтами та столицею було налагоджено. Під час будівельних робіт поруч із шахтами само по собі утворилося нове місто, яке одне з наступних королів і назвало Срібним.

І тепер сцена, що постала перед очима Тео, разюче відрізнялося від сцени двохсотрічної давності – навколо каналу більше не було пусткою. Обидва береги каналу зараз потопали у фермерських угіддях, які повільно трансформувалися в села. Побачивши це, Тео подумав про Головну Вулицю Королівства, яка мала з'єднати фортецю Довгої Пісні та Прикордонне місто. Коли дорога буде готова, то, мабуть, поруч із нею теж селитимуться люди.

– Я чула, що ти раніше мешкав у столиці? – з–за спини Тео раптом пролунав жіночий голос.

Коли він обернувся, то виявив, що у нього запитала Маргарет – власниця каравану. Тео кивнув:

– Я жив у межах міста до того, як став охоронцем.

– І що ти думаєш про повернення до рідного міста?

– Чесно кажучи, нічого поганого, – знизав плечима Тео. – Але якби не наказ Його Королівської Високості, то я б із задоволенням залишився у Прикордонному місті. Звичайно, столиця дуже жваве місто, але жити там дуже не комфортно. Таке почуття, ніби задихаєшся, – сказав він і подумав, що, мабуть, виною всьому цьому – дрібна знать.

– Щоправда? – Усміхнулася Маргарет – Як багато ти знаєш про Його Високість Роланда?

– А що таке? – Почувши це питання, Тео не міг не напружитися.

– Я думаю, що він насправді незбагненна особистість. Але, природно, у столиці вітає багато чуток, і ти теж мусив їх чути. А Прикордонне місто зовсім не таке, яким його виставляють у тих чутках. А поведінка Роланда та його ідеї не піддаються жодному аналізу, – почала пояснювати Маргарет. – Якщо парову машину він збудував тому, що багато знав і вчив, то чому навіть його солдати такі... незвичайні?

"До речі, про Першу Армію..." – подумав Тео, і глянув на своїх солдатів, які сиділи на палубі. Потрібно було тримати в таємниці їхні дії в столиці, тож екіпіровані солдати були зовсім легко – у них ні пістолетів не було, ні якоїсь уніформи. Замість залізної броні вони були одягнені в різні шкіряні обладунки, а єдиною їхньою зброєю були дерев'яні списи. Загалом тепер вони виглядали як звичайна охорона торгових караванів. Більшість із солдатів вперше виїхали за межі західних територій, тому вони з цікавістю оглядалися довкола та обговорювали все, що бачили. Ніхто з солдатів поки не роззувся і не ліг на спину.

А ось самі торговці практично всі пішли до кают, щоб не перегрітися на сонці. На палубі залишилося лише три чи чотири торговці, які, знявши черевики, лежали в тіні навісу, витягнувши руки убік.

– Я не до кінця розумію ті чутки, – повільно відповів Тео. Він не збирався нічого приховувати від Маргарет, просто сам не знав відповіді. Після того, як Четвертий Принц приїхав до прикордонного міста, він дуже змінився. – Можливо, Його Королівська Високість у минулому був розпещеним молодцем.

– Щоправда? – Маргарет більше нічого не сказала і, помовчавши, раптом витягла вперед руку і вказала на щось пальцем. – Дивись, це ж міський мур. Ми скоро дістанемося.

Тео ледве міг розгледіти на відстані розпливчасту сіру пляму. Ще навіть не підійшовши ближче, він уже міг відчувати велич столичних стін – стіни міста були найвидатнішою роботою гільдії мулярів, їх останньою роботою до того, як гільдію розпустили. Ніяке інше місто в Грейкаслі не могло зрівнятися зі столицею у товщині та висоті стін. Тео навіть чув, що у стінах столиці знаходяться кімнати та коридори, в яких може лягти спати майже тисяча солдатів. Таким чином, у разі чого підмога на стіну могла прибігти за лічені секунди.

Коли Тео зрештою зміг уважніше розглянути стіни столиці, то помітив і біженців.

На задвірках столиці зібралися тисячі людей. Уздовж стін вони збудували довгі та прості дерев'яні навіси. Перед навісами горіло безліч багать, від яких у повітря йшов білий дим. Напевно, біженці готували рисову кашу на всіх багаттях одночасно. Поки що в людей їжа ще не закінчилася, тож ніхто з них не хвилювався. Але ж столиця не вічно постачатиме їх безкоштовною їжею – як тільки аристократи наберуть собі працівників, то відразу ж відправлять міську варту, щоб та прогнала решту.

– І як ти збираєшся виконати доручення? – з цікавістю запитала Маргарет. – Ти відправиш тих солдатів, яких послав із тобою Його Високість, щоб заманити людей пропагандою?

– Ні, це було б малоефективно. А ще таким чином можна привернути непотрібну увагу, – Тео похитав головою. – Якщо ви хочете в столиці щось зробити, то треба або підкупити якогось чиновника, або найняти підпільних щурів. Ви вже давно маєте це розуміти.

– Звичайно, – засміялася Маргарет. – Я хотіла підказати тобі чогось, але, мабуть, тобі моя допомога не потрібна. Тож якщо будуть потрібні гроші – приходь, – вона простягла йому якусь табличку. – Покажи це будь-якому продавцю мого магазину, і вони одразу зв'яжуться зі мною. Ти прямо з магазину зможеш взяти суму, що не перевищує сто золотих монет.

– Дякую, – відповів Тео і взяв табличку. Вона була зроблена з темно-червоного каменю, і там було вигравіювано кілька рядків.

– Можна і не дякувати, – реготнула Маргарет. – Його Високість потім все одно поверне мені гроші. З відсотками.

Після того, як корабель пришвартувався до одного з пірсів, Тео наказав солдатам залишатися за межами міста та чекати від нього новин. На цей момент їх головним завданням було не попадатися на очі столичним патрулям, поки Тео разом із караваном перебуватиме у місті. Біля воріт Тео зауважив, що перевірка людей, які в'їжджають, тепер проводилася ретельніше. Очевидно, міська влада не хотіла пускати біженців за міські мури.

Перше, що кинулося Тео у вічі після в'їзду до міста, були кілька шибениць.

На них висіли чотири жінки зі зв'язаними руками. Пахло досить бридко – очевидно, провисіли вони під палючим сонцем дуже довго. Тео, помітивши це, невдоволено насупився.

– Тімоті відкрив у місті полювання на відьом, а цим нещасним не пощастило, – зітхнула Маргарет. – Але не всім, деякі з них – відьми тутешніх аристократів. Вони, мабуть, їм набридли, і аристократи не забули скористатися можливістю. Складно сказати, що краще – жити під замком у темній кімнаті без вікон, або швидко померти... Не має значення. Сподіваюся, вони упокоїлися зі світом.

За останні пів року, проведені в Прикордонному місті, Тео зрозумів, що відьми насправді не такі жахливі, як їх малює Церква. Між відьмами та звичайними людьми була одна-єдина відмінність: дивні здібності відьом. Розглядаючи ті, що висять на шибениці, Тео зрозумів, що наймолодшою з жертв було років чотирнадцять-п'ятнадцять. У грудях у Тео щось стиснуло, і він відчув, ніби задихається.

За останні пів року у самій столиці не змінилося нічого. Тільки одна-єдина дорога була вимощена блакитним каменем, решта була зроблена з бруду. Тепле літнє сонце висушило землю, і тепер дорога була вкрита тріщинами. Щоразу, коли дорогою проїжджав візок, у повітря підіймалася хмара жовтого пилу. Було дивно усвідомлювати, що одне маленьке місто на відшибі країни було влаштовано набагато краще, ніж столиця всього королівства.

Проїхавши ще дві вулиці, караван завернув до ринків. Тео попрощався з Маргерет і, розвернувшись, вирушив однією з алей.

Незабаром він підійшов до знайомих дверей, що вели в таверну "Таємний трубач". Він штовхнув її, і увійшов усередину.

– Гей, таверна відкрита тільки ночами! – одразу пролунав чийсь крик.

Тео проігнорував крик і вирушив до бару. Там він став перед м'язистим чоловіком, зайнятим протиранням келихів.

– Ти ще пам'ятаєш мене?

– Ти що, зовсім ідіот, тобі ж сказали, що таверна ще зачинена! – Чоловік із силою опустив келих на стіл, підняв невдоволений погляд нагору. До нього підійшли три офіціантки, миттю припинивши розставляти столи та стільці. – Значить так, я рахую до трьох, а потім... Один, дв... Сер Тео?

– Саме, – Тео сплюнув убік. – У мене для тебе є дуже вигідна пропозиція.