Розділ 72

Розділ 72. Верша суд, як Король

Тімоті Вімблдон, міцно стискаючи в руці скіпетр, сидів на троні та задумливо оглядав міністрів, що сиділи в пантеоні.

«Ось саме цього я і прагнув», – думав він. – «Це тобі не марна трата часу у Валенсії, коли єдине, що мене розважало, це ідіотські скандали між торговцями, які намагаються урвати собі шматок більше».

Він погладив скіпетр, потім почав тихенько стукати ним по підлозі, втім, звук ударів був дуже добре чутний. Коли всі присутні звернули на нього увагу, Тімоті кивнув і наказав:

– Можете починати.

– Ваша Величність, у мене є для вас якась важлива інформація, – першим заговорив лицар Веймар на прізвисько "сер залізне серце", який був відповідальний за все, що стосувалося захисту Королівського міста.

– Викладай.

– Чи можна на деякий час призупинити полювання на відьом? Ваша Величність, останні рейди стали надто жорстокими. Я чув, що вчора кілька жінок було затримано прямо вдома, а потім відправлені до в'язниці. Одна з них там уже загинула! А пізніше з'ясувалося, що жодна з них не була відьмою. Тепер у місті паніка – якщо все буде й надалі так продовжуватись, то, боюся, з'явиться надто багато дезертирів.

Тімоті насупився – адже саме він розпорядився почати полювання на відьом. Він все ще не міг зрозуміти, що саме сталося з його батьком, і ніяк не міг повірити, що це був простий суїцид. А та дивна усмішка, що промайнула на обличчі батька перед фатальним ударом, взагалі жах наганяла.

Так, його батько носив при собі божественний камінь нагороди, який йому особисто видала церква, але це не було гарантією того, що в справі не була замішана жодна відьма.

Так, ця теорія звучала дуже дивно, але іншої у Тімоті не було взагалі.

Він кинув короткий погляд на Ленглі – відповідального за рейди офіцера. Той моментально підвівся і заявив:

– Ваша Величність, це була помилка, і я вже суворо покарав винних. – Він клацнув пальцями та продовжив, – Наглядач, кастелянш і вартовий вже були покарані десятьма ударами батогами, ще я оштрафував кожного з них на двадцять п'ять срібних роялів.

– Одна мертва жінка і три жорстоко катовані, і ти вирішив, що батоги та штраф будуть достатнім покаранням? – холодно поцікавився сер Веймар. – А хто тобі дав право судити? Колишній прем'єр–міністр Вік чи міністр правосуддя лорд Падро?

– Ваша величність! Зараз настали досить важкі часи, тому треба діяти швидко! – Заявив Ленглі й впав на коліна. – Якщо не звертати уваги на кілька проблем, то рейди вдалися на славу! Ми вже зловили близько п'ятнадцяти відьом, які вешталися в Королівському місті, і тепер ми їх катуємо. Скоро ви дізнаєтесь, чи справді ваш батько... *Кхм*. Чи вони щось задумали?

Тімоті з ненавистю пропалив його поглядом:

«Ідіот, ти майже видав їм усі наші плани!»

Так, міністри вже, можливо, давно здогадалися, що насправді трапилося з Королем, але простолюдини мали знати одне – їхнього короля вбив Принц Джеральд, і цю версію не можна було руйнувати.

– П'ятнадцять відьом? – З презирством пирхнув лицар. – Ну, здається Королівське місто давно перетворилося на відьомську фортецю. Кілька років тому сама Церква провела облаву в лісах Королівського міста, і спіймала там лише шість відьом. Мабуть, ваші люди могутніші, ніж служителі Церкви.

– Ти!... – заволав Ленглі, але моментально був перерваний Тімоті.

– Досить! – загарчав він.

«Ленглі повний ідіот, як і інші мої піддані», – подумав Тімоті. Якби Ленглі не був йому потрібен на початку битви за трон, то Тімоті ніколи б на нього уваги не звернув. Яким треба бути дурнем – якщо хочеш похвалитися, то називай правдоподібні цифри! Тімоті боявся, що ті п'ятнадцять бідних жінок зазнавали суворих тортур, тому іншого виходу в нього не залишалося – треба було залучити церкву. Він насупився і наказав:

– Відправишся до церкви і заплатиш священнику, нехай прийде і переконається, що впіймані тобою жінки справді відьми. До того часу тортури припинити! Потім нехай перевіряє кожну впійману вами жінку, зрозуміло? Якщо я почую, що хтось із вас не послухався мого наказу, то всіх вас рибам згодую!

– Ем, так, Ваша Величність, – вклонився Ленглі. – Розпочинаю виконання негайно.

Після того, як Ленглі втік, Тімоті повернувся до міністра фінансів:

– Потім треба буде виплатити всім помилково звинуваченим по три золоті рояли. Що щодо тієї, яка померла... Надішліть гроші її сім'ї... Збільште суму в кілька разів.

– Як забажаєте, – відповів міністр і відповідно кивнув головою.

– Ваша Величність дуже добре, – сказав сер Веймар, віддаючи честь Принцу.

– Наступне питання, – Тімоті на мить зупинився, але, побачивши, що всі мовчать, продовжив. – Ну, якщо запитань більше немає, то їх почну ставити я.

Він глянув на міністра дипломатії:

– Йошуа, сер–куля, вже місяць пройшов з того моменту, як я відправив наказ про відкликання, але ніхто ще до Королівського міста не повернувся. Отже, які у тебе є новини з цього приводу Сер Пуля народився у сім'ї Фліннів і вже тридцять років посідав місце міністра. Він був старим, сивим і практично вже стояв однією ногою в могилі. Він прокашлявся:

– Ваша Величність, ваша сестра Гарсія Вімблдон ще не відповіла. Принц Роланд Вімблдон відповів, у листі сказано, що якщо його люди виживуть, то наприкінці демонічних місяців він вирішить, чи повернеться.

– Що ще? – роздратовано спитав Тімоті.

– Він відправив листа на ім'я Принца Тімоті, а не Короля Тімоті.

Тімоті не втримався і зневажливо пирхнув.

– Він такий же тупий, як і раніше, безнадійно тупий. Якщо вже хтось зібрався повертатися, то він повинен слідувати моєму наказу, і визнати мене Королем! Я б виділив йому гарне містечко для життя, яке відповідає його статусу Принца... Але якщо він не повернеться, то легкої смерті йому не буде. Це як гра в шахи – що б ти не робив, правий завжди я.

– Залиш його поки що, – Тімоті відмахнувся. – Що щодо другої сестри?

– Ваша Величність, вона... зникла, – сором'язливо відповів сер Куля.

Почувши це, Тімоті задумливо перепитав:

– Що? Що означає «вона зникла»?

– Вона першою пообіцяла повернутися, але тиждень тому Її Високість зникла із замку, в якому вона жила. Разом з нею зникли її дворецький та двоє служниць. Я вже послав людей на пошуки, але вони поки що нічого не виявили.

«Ну і що б це означало? Яка маячня! Вона повинна була в мене повірити!» – Тімоті відчув, що заболіло його серце, він занадто багато сподівань покладав на сестру. Він сподівався, що вона стане його помічницею! Зрештою, коли вони росли, то Тіллі завжди діяла дуже розумно, іноді навіть розумніше, ніж сам Тімоті. Єдине, що стояло на її шляху до корони було те, що вона народилася дівчиськом.

З самого початку Тімоті був вражений, коли зрозумів, що саме влаштував його батько – було очевидно, що Король не хотів залучати Тіллі у боротьбу. Саме тому він виділив їй все Срібне місто, яке не мало жодних можливостей для армії. Але хто б міг подумати, що вона втече? Вона добре зважила все за і проти, ухвалюючи рішення?

– Ну раз вона зникла, то нехай Срібним містом знову займається колишній лорд. Продовжуй пошуки, я не можу дозволити, щоб людина з королівською кров'ю у венах гуляла десь серед простолюдинів, – він рипнув зубами, намагаючись придушити сказ. – Гаразд. Отже, підкоритися відмовилася лише одна із сестер, так?

– Так, Ваша Величність, – відповів сер Куля.

– Ну, якщо вона така вперта, то нам треба буде вжити заходів, – сказав Тімоті, глянувши на прем'єр–міністра Віка. Обидва – король і прем'єр–міністр – повинні погодитися, щоб оголосити комусь війну.

Але прем'єр–міністр завзято підтримував Тімоті, тому проблем зі згодою не виникло жодних:

– Я накажу варті герцога Райана захопити порт Кліруотера і проводити Гарсію в Королівське місто.

Звичайно, маркіз Вік погодився:

– Це потрібно зробити якнайшвидше, будь ласка, оголосіть війну, щоб міністр закордонних справ міг видати наказ.

Тімоті задоволено кивнув головою. У той момент, коли він зібрався було покликати секретаря, щоб той записав наказ, він почув квапливі кроки. Потім з гучним звуком відчинилися двері, і в зал вбіг лицар з синім плащем за спиною.

Тімоті миттєво його впізнав – це був сам знаменитий «Лицар холодного вітру» на ім'я Наїм Мур.

Лицар пройшов прямо в центр зали, опустився на одне коліно і сказав:

– Ваша Величність, я щойно отримав новини з півдня. – Він голосно проковтнув і схвильовано продовжив, – Ваша сестра Гарсія Вімблдон за п'ять днів розбила всю армію герцога Райана та окупувала Орлине місто! Ще вона оголосила себе Королевою Кліруотера, і всі лорди на півдні на це відгукнулися та оголосили свої землі незалежними!