Розділ 76

Розділ 76. Свята Гора (частина 2)

– Сестро, це – Свята Гора! Ми знайшли її!

Кара не стрималася і, нарешті, радісно закричала, демонструючи всьому світу свою радість. Багато відьом мовчки стояли на місці, з дурним виразом обличчя розглядаючи їх погляд, але інші швидко прийшли в себе і теж радісно закричали.

Одна лише Скарлетт, насупившись, розглядала місто і бурмотіла:

– Це справді Свята Гора?

Почувши це, Лівз нахилилася до Скарлет і тихо поцікавилася:

– А з чого раптом такі запитання? Щось не так? – Сама Лівз теж у глибині душі сумнівалася у тому, що відбувається. Зрештою, це місто в небі було зовсім не схоже на опис Святої Гори у Святій Книзі.

Там було сказано, що місто має бути зроблене із золота, виглядати дуже пишним і загадковим. Це летюче місто, звичайно, виглядало переконливо через свої високі будинки, але кольором воно було сіро–чорне, і навіть при світлі дня виглядало досить похмуро. Над містом ширяв червоний туман, що дуже сильно нагадує кров.

– Там щось протиснулося в одну з тих дірок, – знову заговорила Скарлет сухим голосом. – Я не розглянула, але воно точно не схоже на божественне творіння.

Лівз раптом відчула, що волосся на її тілі стає дибки. У Відьомській Асоціації найкращий зір був у Скарлетт, і навіть якщо вона не змогла нічого побачити... Одна тільки думка про це змушувала Лівз нервувати. На жаль, Блискавка ув'язалася за Найтінгейл, тому відьмам нема кого відправити підлетіти до міста ближче і подивитися.

– Сестри! Свята Гора чекає, поки ми на неї ступимо! – Кара підняла руки вгору і продовжила. – Ще трохи зусиль, і невдовзі ми знайдемо нашу Вічність!

Потім вона наказала Стоун себе нести. Особисто Лівз дуже не хотіла підходити до міста ближче, але, пересиливши себе, вона таки зробила перший крок. Вона згадала, що два тижні тому всі вже встигли помилуватися тим, що трапляється з тими хто наважився порушити наказ Кари. Лівз боялася, що тепер ніщо не зупинить Кару на шляху до вічності.

Швидкість їхнього пересування набагато збільшилася – після того, як вони покинули підніжжя гір, кількість снігу зменшувалася, а температура повільно підіймалася.

«От і легендарні заборонені землі, на які раніше не ступала нога людини!» — подумала Лівз, але раптом помітила чийсь відбиток. Якщо це був відбиток ноги Блискавки, то вона вже бачила місто і, мабуть, була дуже щаслива.

Озирнувшись і кинувши погляд на гори, Лівз насилу усвідомила, що їм все–таки вдалося їх перетнути. Їй раптом подумалося – а чи не з–за гір ці демонічні тварюки не могли досі сюди дістатися? Їм доводиться лізти на північ лише через те, що вони не можуть перетнути гори?

«Добре, неважливо. Якщо ми таки знайшли Святу Гору і більше не будемо змушені тягатися туди–сюди, я буду дуже задоволена», – подумала Лівз і м'яко зітхнула.

 Правду кажучи, вона була дуже зацікавлена ​​промовою Найтінгейл тоді, в таборі. Коли Найтінгейл голосно запитала, чи не хоче хтось приєднатися до неї в Прикордонному місті, Лівз хотіла було вийти вперед і вигукнути своє ім'я. Але, зрештою, вона так і не наважилася це зробити, їй було страшно залишати позаду своє минуле.

Лівз замотала головою, намагаючись перестати думати про минуле і пересуватися нарівні з рештою. Їй не хотілося відставати на цій занедбаній землі.

Незабаром вони помітили щось дивне – як би швидко вони не йшли, місто, здавалося, залишалося на тій самій відстані.

Після години швидкої ходи Лівз помітила, що Свята Гора так і висіла в хмарах, вона не наближалася, не віддалялася... Вони немов тупцювали на місці.

– Шановна наставниця, будь ласка, оголосіть привал, нехай сестри відпочинуть, – попросила Стоун.

За цей час змінилося вже кілька людей що несли Кару, але найбільше її тягла саме Стоун.

– Ні, ми не можемо здатися! – відмахнулася від прохання Кара. – Це випробування, надіслане нам богом! Сестри, якщо ми не продемонструємо йому залізну волю, то ніколи не зможемо ступити на Святу Гору! Зупинятися не можна! Потрібно йти доти, доки ми не дійдемо до дверей, які пропустять нас прямо на нашу Гору!

Побачивши, що прохання провалилося, Стоун мовчки пішла уперед.

Кара не дозволила їм зупинитися навіть тоді, коли вони двічі натрапили на зграї демонічних тварин. Вдруге вони навіть натрапили на пару гібридів, на яких не спрацювали прийоми Лівз, і вона не змогла стримати атаки. Сестра, яка була недостатньо спритна, стала сплаченою ними ціною за нерозсудливість. Монстр перекусив їй шию, заливши землю її кров'ю.

Коли вони нарешті змогли перебити всіх монстрів, то з жахом виявили, що стає темнішим.

Очевидно, незабаром мала наступити ніч. Місто перед ними все ще було видно, але його обриси все змащувалися і змащувалися, наче він невблаганно віддалявся.

Ґрунтуючись на своєму попередньому досвіді, відьми мали зараз знайти собі місце для ночівлі та розбити там табір, але оточення в покинутих землях була зовсім не такою, як у горах. Відьми оглядалися навколо, але не могли знайти відповідного місця для табору – всі плоскі майданчики, що підходили їм, були забиті зграями монстрів.

– Шановна наставниця, ми маємо відступити, до гір! Нехай Скарлетт поведе нас, вона добре бачить уночі, з її допомогою ми можемо дійти до гір ще до півночі, – благала одна з відьом.

– Ні! – заволала Кара. – Ми й так уже півдня маршируємо вперед, практично не зупиняючись, і вже витратили половину своєї витривалості! Назад ми не зможемо пересуватися з такою ж швидкістю, тому нам залишається тільки йти вперед! Зупинимося на відпочинок тоді, коли нарешті дійдемо до Святої Гори.

– А що нам робити з Шеррі? – спитала одна з відьом, пальцем вказавши на бездиханне тіло, що валяється на дорозі.

– Нема часу ховати, – похитала головою Кара. – Залишіть її тут, земля про неї сама подбає. 

Лівз сумно заплющила очі. Ще одна з її сестер загинула, якби тільки Лівз була трохи сильнішою, то Шеррі б не довелося вмирати тут, у пустелі, і навіть не знайти гідної могилки з надгробним каменем.

Поки сестри мовчки стояли, розуміючи, чи йти їм уперед, чи назад, Стоун раптом заволала:

– Подивіться на небо! Місто зникло!

Почувши це, Лівз моментально розплющила очі та дивилася в небо, чекаючи побачити там летюче місто. Але його там не було, воно зникло, наче й не існувало зовсім.

Від розчарування ніхто не міг ні зрушити з місця, ні заговорити.

Місто зникло після того, як сіло сонце...

Лівз раптом накрила хвиля жаху – раптом її мозок пронизала одна–єдина думка. Вона згадала ті казки про мандрівників, які бачили у морях неймовірні речі. Її затрясло, і вона змогла лише прошепотіти:

– Нас обдурили...

Потім, зібравшись, заволала:

– Нас обдурили! Це була не Свята Гора, а просто звичайний міраж!

– Міраж? – Кара різко обернулася і, примруживши, зло запитала:

– Що це таке?!

– Це те, про що часто розповідала Блискавка. Феномен, який морські мандрівники часто зустрічають під час плавань, але іноді його можна побачити і на суші. Те, що ми бачили, була лише ілюзія – справжнє місто може бути дуже далеким від нас, ще й не в тій стороні!

– Це означає, що воно принаймні існує, а не просто взяв і випарувався? – з надією запитала Кара.

– Цього я не знаю... – Лівз трохи затрималася з відповіддю.

У цей момент раптом закричала Скарлетт:

– Будьте обережні, щось наближається! – На її обличчі раптом відбився жах, коли вона вдивлялася в далечінь, ліворуч від групи.

– Це демонічні тварюки? – поцікавилася Шукачка Вітру, встаючи в бойову стійку. – Скільки їх?

– Ні... – відповіла Скарлет і з жахом відступила на два кроки. – Я не знаю що це.

Як тільки вона домовила, здалеку раптом метнулася тінь і зі швидкістю блискавки вдарило

Скарлет прямо в груди. Так, Скарлетт дуже добре могла бачити в темряві, але швидкості ухилитися від тіні, що летить, їй не вистачило.

І в мить ока ця тінь пронизала Скарлетт у груди та пробила її наскрізь, полетівши далі і зачепивши ще відьом, що стояли позаду Скарлетт. Коли вона нарешті зупинилася, відьми нарешті змогли її розглянути.

Це був спис.