Розділ 83

Розділ 83. Північний кучер

Мешканці півночі взимку сіяти та збирати врожай не могли, особливо ті, що жили біля плато Гермеса. Місяці демонів не тільки приносили з собою нескінченні вітри та сніг, а ще й жахливий холод, голод і смерть. Втім, для Уайта на прізвисько «Фальшива нога» зима завжди означала більше. Що зиму до його будинку приходив посланець від Церкви й наймав Уайта, щоб той проїхався кілька разів до західного кордону королівства і назад. Дорогою Уайт збирав у свій візок нещасних безпритульних дітей, яких потім привозив до Святого міста.

Для Уайта ці поїздки були досить вигідні – він отримував майже двадцять срібних роялів за кожен рейс. Втім, йому ще подобалося заробляти собі очки позитивної репутації за ці «добрі справи». Нинішні місяці демонів уже добігали кінця, тому ця поїздка буде останньою в сезоні.

– Ваша честь, будь ласка, поверніться до кабінки і залишайтеся там. Сніг і не припиняє йти, вам нема чого безглуздо підставлятися під холодний вітер, зрештою це моя робота.

– Нічого страшного, – церковний посланник відмовився від пропозиції та зробив великий ковток із фляжки, перш ніж продовжити. – У Новому Святому місті іноді буває ще холодніше. Від холодів на плато не врятує ні шкіряний одяг, ні броня. Там холод, наче живий, може знайти найтонші лазівки до твого тіла. Звичайні люди там без таблеток, що зігрівають, не виживають.

– Ну, якщо ви кажете, значить, так і є, – кивнув Уайт. Він сам ще жодного разу не був у Святому місті, та й не збирався, в принципі – навіщо туди їхати, якщо там лише холод та демонічні тварі? Він був досвідченим візником, тому швидко зумів змінити тему на ту, яка сподобалася б пасажиру. – Ваші рукавички, здається, зроблені зі шкіри вовків, які мешкають трохи на захід від кордонів Грейкасла, чи не так?

– А? Ви зуміли впізнати шкіру?

– Так, мій лорде, я вже близько тридцяти років працюю, – гордо заявив Уайт. – Спочатку на барона, потім на графиню, а потім навіть на найменшу Принцесу королівства Вовчого серця. Якби я не зламав ноги під час нещасного випадку, то, можливо, досі там працював би. Вони мали просто величезні купи золотих роялів, вони чудово платили за шерсть диких звірів Грейкасла, срібні нитки, прикраси з королівства Вічної зими та товари з фіордів. Їм треба було так багато, що за раз не міг усе привезти.

– Ага, – кивнув посол. – Так ось звідки твоє прізвисько. А що це за нещасний випадок?

– Ну, це було під час повстання біженців. Група злодіїв, передчуваючи видобуток, ніколи не зупиниться ні перед чим, – зневажливо відповів Уайт, плюнувши на землю. – Коли ці недолюдки оточили мій візок, то вибору у мене особливого не було – я просто пустив коня стрибати. Але він злякався, понісся і перевернув візок.

– І так ти зламав ногу? – цікаво запитав посол. – А що трапилося з графинею?

– Їй пощастило трохи більше – у возі було багато подушок і ковдр, так що вона відбулася тільки забоями, – хмикнув Уайт. – Вона просто вилізла з воза і кинула мене вмирати на дорозі. Мені довелося буквально повзти додому! –

Чоловік роздратовано грюкнув рукою по деревинці, що заміняє йому ногу. – А потім ці чортові аристократи звільнили мене, чи бачите, з такою ногою мені не можна було довірити перевезення!

– Який жаль, – простяг посол. — Але ж Бог тебе не покинув, і ось тепер ти працюєш на Церкву!

– Так, сер, – покірно відповів Уайт, але всередині він був іншої думки: «Ні, якби Бог був милосердним, то мені не довелося б так страждати, він врятував би мене в той момент, коли був мені потрібен».

У цей момент почувся крик маленької дівчинки:

– Нам треба ненадовго зупинитися!

Почувши це, Уайт натягнув поводи так, що коні акуратно зупинилися. Як тільки віз припинив рух, посол зістрибнув з сидіння і вирушив до задньої частини возу, звідки незабаром почувся скрип. Бідна дівчинка, – зітхнувши, подумав Уайт. – Ти повинна винести випробування, адже це порятунок твій. Якби не церква та її робота, я б давно вже здох десь на узбіччі дороги.

Незабаром повернувся посол і, видершись, сів за Уайтом. Він коротко скомандував:

– Поїхали.

– Готуйтеся, я веду! – крикнув Уайт і струснув поводами, починаючи рух. – Вони всі з королівства Вовчого серця?

– Майже кожна церква в королівстві на зиму бере до себе кілька сиріт, хоч скрізь дефіцит їжі та одягу. Саме взимку ми й купуємо більшість наших служителів, бо вони самі й приходять до церковних двориків. Цілком покладатися у питаннях доставляння тільки на служителів церкви ми не можемо, тому наймаємо перевірених водіїв із гарною репутацією, вони й допомагають нам доставити сиріт до Святого міста. Поки ми про вас дуже хорошої думки, містере Уайт. Мій попередник завжди вас хвалив.

– Для мене честь брати участь у такій важливій і потрібній справі, – зніяковіло відповів Уайт. – ваша ясновельможність, а цих теж відправлять до монастиря? Не хотів би питати, але характери у дітей зовсім різні. Хоч те, що вони ще малі, деякі з них уже встигли капітально нагрішити, вони не засмічуватимуть святу землю своїм злом?

– Бог їм суддя. Втім, навіть якщо вони й винні, не позбавлятимемо їх шансу на порятунок, – переконано заявив посол.

– У них буде шанс? Це добре, – Уайт здивувався, але незабаром оговтався і подивився на небо. – Вже пізно, сер, зупинимося на ніч у наступному місті? Якщо завтра буде гарна погода, то на обід уже доїдемо до Старого Святого міста.

– Вже так пізно? – здивувався посол. – Гаразд, шукай готель. Як тільки зупиниш віз у дворі, то приготуй дітям їжі.

– Добре, – погодився Уайт.

Це місто належало королівству Вовчого серця, і шлях до Старого Святого міста проходив через нього. Уайт не вперше відвідував місто, тому швидко відшукав готель, де вже зупинявся. 

Зупинившись у готельному дворі, він узяв кілька монет і подався до будівлі, щоб купити дітям поїсти. Там він вирішив купити солодку картопляну кашу – вона була гарним вибором, дешевою, але все ж таки смачною. Подивившись, як діти поділили їжу, він подався за їжею для себе. Попросивши хліба з олією, Уайт сів біля бару. Посланник церкви ж вирушив кудись пристойніше.

Якби Уайт десять років тому не зламав ногу, то зараз із задоволенням сходив би в таверну, замовив там пару склянок вина, можливо, навіть зіграв би в кістки. Але тепер... На жаль, він лише дістав гаманець і зняв собі на ніч кімнату.

Пізніше ввечері почув на подвір'ї якісь крики. Відсунувши фіранку і глянувши вниз, Уайт виявив, що це повернувся п'яний церковний посол. Він хитаючись підійшов до воза, відчинив двері та пірнув туди. Незабаром він вийшов, тягнучи за собою двох дітей, що упиралися, і вирушив до двох чоловіків, що чекали неподалік, в аристократичному одязі.

Зрозумівши, що це був саме його посол, Уайт просто закрив фіранку і ліг спати під теплу ковдру.

Він уже не вперше спостерігав таку картину – взагалі таке відбувалося на кожному рейсі. Уайт вважав, що життя – це найбільший дар, тож нічого страшного в тому, що діткам буде трохи боляче, він не бачив. Потім їх все одно відвезуть до Старого Святого міста, де вони почнуть нове життя. У монастирі принаймні з голоду не помруть. Трохи поміркувавши над цим,

Уайт заснув.

На світанку він розбудив посла, і вони рушили в дорогу. Останню частину шляху проїхали без будь–яких подій, вони навіть доїхали до Старого Святого міста на дві години раніше, ніж розраховували. Там уже стояло кілька церковних візків, які поїдуть далі, але все це в Уайта вже не торкалося.

– Ось, тримай оплату, – покликав Уайта посол і кинув йому мішечок із грошима.

Уайт дістав монетки та двічі їх перерахував. Двадцять – як і домовлялися. Він кивнув і сказав:

– Побачимося наступного року.

Посол навіть не потрудився відповісти – натомість він просто махнув рукою, даючи Уайту зрозуміти, що тому треба піти.

Уайт помітив, що там були інші візники, і йому стало цікаво, з яких вони королівств. Він трохи поміркував над цим, але незабаром помітив щось дивне: з церковних возів виходили лише дівчата. Церква що, брала лише дівчаток–сиріт?

Уайт потряс головою, відганяючи цю дивну думку якомога далі, і подався додому.